Розділ 18

 Виймаючи підручники зі своєї сумки, Сієна випадково намацала пластикову картку-перепустку.  Вона витягла руку і завмерла — ключ. На мить дівчина навіть заплющила очі, ніби сподіваючись, що помиляється, але ні — то була та сама картка від апартаментів Сентора.

— Чудово… — тихо пробурмотіла вона

 Сієна швидко глянула на годинник, стрілки вперто підбиралися до пізнього вечора. Дівчина не хотіла відкладати цю справу на потім і, різко закривши сумку, схопила ключ і пішла в адмінстративний корпус. “ Якщо пощастить, Сентор ще буде у своєму кабінеті.” — подумки промовила вона, пришвидшуючи свої кроки.

 Коридори академії вже спорожніли. Студенти розійшлися по гуртожитках, у вікнах темніли внутрішні двори, а в повітрі стояла тиша, яка з’являлася тут щовечора. Сієна швидко перетнула кілька переходів і звернула до адміністративного крила. Вона інтуїтивно глянула на вікно, в якому мерехтіло світло, — то був кабінет капітана, отже він все ще був там. У руці вона весь час стискала ключ. Дивно, як така дрібниця може викликати стільки зайвих думок. Їй потрібно було просто зайти, покласти його на стіл Сентора,  і піти.

 Коли вона піднялася сходами на другий поверх, коридор зустрів її знайомою тишею. Тут завжди було тихо, навіть удень. Стіни ніби поглинали звук кроків, і кожен рух здавався надто гучним. Сієна пройшла ще кілька кроків і зупинилася біля важких темних дверей. У приймальній вже давно нікого не було, секретарка пішла до дому ще кілька годин назад, так навіть краще — не доведеться вигадувати причину чому вона тут так пізно.

 Кабінет Сентора.

 Світло під дверима свідчило, що він усередині. Вона вже простягнула руку, щоб постукати, коли раптом почула голос — жіночий, різкий і холодний.

— Ти навіть не намагаєшся це заперечити.

Сієна завмерла, голос був добре знайомий — кілька секунд усвідомлення і вона зрозуміла, що це професорка Морвейн.

Між ними запала напружена тиша, а потім пролунав другий голос — низький, спокійний.

— Заперечувати що саме? — рівно мовив капітан Дрейвен Вейд.

 Сієна мимоволі відступила від дверей на пів кроку.

— Те, що ти перестав приділяти мені увагу, ми перестали бути разом. І  коли це все почалось? Коли в тебе перед носом почала крутитися ця люментка. — роздратовано відповіла професорка.

 Пальці на ключі мимоволі стиснулися сильніше, дівчина затримала подих і почула як за дверима тихо дзенькнув келих або ж якась металева річ.

— Якщо ти маєш на увазі студентку Рейс, — рівно відповів Сентор, — то розмови про неї мене не цікавлять.

— Звісно, не цікавлять, — тихо усміхнулася Морвейн. — Тебе ніколи нічого не цікавить, поки це не починає псувати твою бездоганну репутацію.

— Еліано, на що ти натякаєш? Кажи прямо, я не збираюся вислуховувати твої припущення.

— Не перебивай. — різко мовила професорка.

 Сієна відчула, як серце почало битися швидше. Вона не планувала підслуховувати, але так склалося. Дівчина хотіла розвернутися і втекти, щоб не чути деталі приватної перепалки, але боялася видати себе кроками.

— Ти справді думаєш, що я нічого не помічаю? — продовжила Морвейн тихішим, але ще гострішим голосом. — Вона отримує окремі апартаменти. Ти особисто втручаєшся практично у кожну ситуацію, де вона з’являється. Що відбувається Дрейвене?

 Кілька секунд відповіді не було.

— Я витяг її з проблеми, — спокійно сказав Сентор. — І на цьому все, більше нічого.

— На цьому все? — перепитала вона.

Сієні здалося, що Морвейн навіть тихо засміялася.

— Ти можеш говорити це кому завгодно, Дрейвене, але не мені. — У кабінеті різко відсунувся стілець.

— Я прекрасно знаю, як ти ставишся до люментів, якби не Закон, ти б в цю ж мить випроводив їх всіх з академії .

— Та й з яких пір ти мене почала допитувати? Ми з тобою домовлялися,  що між нами нічого немає. — Його голос залишався спокійним, майже холодним.

— О, я ж і не заперечую, — тихо сказала Морвейн. — Між нами ніколи нічого не було. Правда?

Кілька секунд тиші розтягнулися довше, ніж потрібно.

— Якщо хочеш, можеш розповісти адміністрації усе, що забажаєш, — рівно відповів Сентор. — Я не збираюся виправдовуватися.

— О, повір, згодом вони й без мене багато чого зрозуміють.

Сієна притиснулася плечем до стіни, намагаючись дихати тихіше.

— Ти справді дозволиш їм думати, що маєш роман зі студенткою? — тихо запитала Морвейн.

— Я дозволю їм думати все, що їм подобається. Особливо, коли це далеко від правди, я не збираюся оправдовуватися ні перед тобою, ні перед кимось іншим.

— Тобто тобі байдуже.

— Саме так. — холодно відповів капітан.

 У її голосі раптом з’явилася інша інтонація, майже м’яка, грайлива. — Дивно.

Кілька кроків пролунали по підлозі, за зачиненими дверима. — Я думала, у тебе є принципи, Дрейвене.

— Є. — коротко відповів Вейд.

— Справді? — Вона зробила коротку паузу. — Бо останній раз, коли ми говорили про принципи, ти дуже переконливо пояснював, що не дозволяєш собі змішувати владу і особисті інтереси. — Сентор нічого не відповів.

— І раптом з’являється ця дівчина… — повільно продовжила Морвейн. — І всі твої правила кудись зникають.

 Сієна відчула, як серце гупає у грудях, вона зробила кілька повільних кроків назад.

— Ти перебільшуєш, — коротко відповів він.

— Можливо. — Морвейн тихо видихнула. — Скажи чесно… від коли ти почав когось любити? — Її голос прозвучав майже шепотом. — Це ж зовсім не в твоїх правилах, Дрейвене.

— Досить. — Його голос вперше став різкішим.

— Чому? — м’яко запитала вона. — Тому що я близька до правди?

— Тому що ця розмова безглузда. — роздратовано мовив капітан.

— Знаєш, Дрейвене… інколи мені здається, що ти просто не помічаєш очевидного.

— Наприклад? — навіть з цікавістю запитав Дрейвен.

— Того, як дивишся на неї. — Кілька секунд ніхто не говорив. — А тепер скажи, — тихо додала вона, — що я знову все вигадала.