Розділ 16

 Остаток канікул промайнув майже непомітно. Одного ранку, Сієна прокинулася з тихим, незвичним відчуттям спокою. Час ніби перестав підганяти її. Дні текли рівно, без різких змін настрою, без напруги, яка завжди супроводжувала навчання в академії.

 Кімната поступово перетворилася на її маленький світ. У шафках лежали запаси їжі: сухі суміші, фрукти в герметичних контейнерах, кілька плиток шоколаду, баночки з ароматним чаєм. Цього вистачало, щоб майже не виходити в коридори академії. Сієна навіть відчула вдячність до того, хто подбав про ці запаси. Завдяки цьому вона могла жити у власному ритмі — без поспіху, без потреби постійно натикатися на чужі погляди й випадкові розмови.

 Дні складалися з простих, майже розкішних ритуалів: тепла ванна з ароматною сіллю, м’який халат, солодощі просто з коробки, книги, які вона відкладала «на потім» уже кілька семестрів. Вона читала, лежачи на ліжку, читала у ванні, читала, сидячи на підлозі біля вікна. Час від часу дозволяла собі нічого не робити — і їй це подобалося, подобалося відчувати кожну секунду свого життя, проживати її так, як вона хоче саме зараз.  

 На диво, за весь тиждень вона жодного разу не зустріла капітана. Дівчина знала, що він поїхав  з  академії з якихось нагальних справ — про це шепотілися в коридорах, але ніхто не знав подробиць. Його ім’я звучало обережно, ніби зайвий раз вимовляти його було небажано. Сієна ловила себе на тому, що прислухається… і одразу ж зупиняла цю думку.

 Вже за кілька днів, повернулася її сусідка по кімнаті, Сієна без зайвого галасу зібрала речі й переселилася назад. Валіза, яку вона принесла, виглядала цілком звично — ніби вона й справді просто приїхала з дому. На щастя, сусідка виявилася не надто допитливою: кинула кілька буденних запитань, зітхнула про втому після дороги й швидко поринула у власні справи.

 Сієну це влаштовувало. Вони ніколи не були близькими, і мовчазне співіснування під одним дахом здавалося найкращим варіантом. Справжнє пожвавлення почалося тоді, коли до академії повернулися її подруги з групи. Лея й Мірен з’явилися майже одночасно — з валізами, галасом і сміхом, який одразу наповнив кімнату. Вони говорили наперебій, перебивали одна одну, сміялися з дрібниць і безупинно жестикулювали.

— Ти не уявляєш, — захоплено почала Лея, скидаючи плащ, — у нас вдома було стільки гостей…, що я вже подумала потрапила на ярмарок, а не у власний будинок.

— А я привезла подарунки! — одразу ж підхопила Мірен і почала діставати з сумки пакуночки.

  На стіл один за одним лягали дрібні скарби: браслет із тонких металевих ниток, що тихо дзвеніли при русі; ароматні свічки з трав’яним запахом; коробочка з цукерками ручної роботи, загорнутими в напівпрозорий папір.

— Це тобі, — сказала Лея, простягаючи Сієні маленьку книгу в м’якій обкладинці. — Легенди і міфи мого регіону, я.подумала, що тобі сподобається.

 Сієна усміхнулася — щиро, тепло.

 Вони сіли на ліжко, розкладаючи подарунки, смакуючи цукерки й обговорюючи канікули: поїздки, родинні сварки, смішні випадки, дрібні радощі. Розмова текла настільки легко, що, здавалося, бути тривати вічність.