Розділ 15

 Я майже дісталася сходів, які вели до моїх тимчасових апартаментів, коли почула  відлуння голосу — точніше, почула, як мене кличуть.— Студентко. — Це було сказано так, ніби слово студентка саме по собі вже образа. Я повільно обернулася — і одразу зрозуміла, що мій спокій щойно закінчився, і навіщо я тільки виходила нацю прогулянку.

 Професорка Еліана Морвейн стояла посеред коридору, бездоганна, мов вирізьблена з холодного мармуру. Ідеальна постава, темне волосся, зібране так туго, що, здавалося, навіть думки в неї не мали права вибиватись із ладу. Вона дивилась на мене так, ніби я була плямою на підлозі академії — дрібною, але прикрою. О боги, тільки цього мені зараз не вистачало — це ж вона була частиною тих чуток про капітана і його таємне кохання, а якщо ці чутки це правда? Хочу провалитися крізь землю або розтанути на місці.

— Ви… — вона зробила паузу, ніби смакувала, — здається, не з мого курсу.

— Ні, професорко, — чемно відповіла я. — Третій курс.

Її погляд ковзнув по мені повільно, оцінююче, ніби вона зараз виконувала роль сканера.

— І що ж студентка третього курсу робить у крилі персоналу?

 Я вже відкрила рот, щоб видати щось нейтральне, але вона не дала мені шансу.

— Не відповідайте поспіхом. — професорка склала руки на грудях. — Мені просто цікаво,  зазвичай сюди не заходять… без запрошення. — Кожне слово, яке вона вимовляла, було як тонка шпилька, якою вона намагалась мене вколоти.

— Мені… — я зам’ялася, — дозволили тимчасово тут мешкати, я забула свої ключі вдома, тому...

— Дозволили? — її брова ледь помітно сіпнулася. — Хто саме? — з неприкритим роздратуванням запитала Еліана Морвейн.

 І тут я зрозуміла: цей допит може тривати вічність, що взагалі зараз відбувається? Я вже подумки рахувала, скільки разів можу чемно втекти, коли позаду мене почувся знайомий чоловічий голос.

— Професорко Морвейн, виникли якісь проблеми? — промовив низький голос.

— Капітане, — вона одразу змінила тон. — Я саме…

— Переконуєтесь, що коридори академії досі на місці? — сухо поцікавився він.

 Його погляд ковзнув по мені — швидко, але достатньо, щоб я зрозуміла: він усе почув. Запала тиша, ніби перед бурею.

—  Мені вже час— Процідила крізь зуби Морвейн, явно не задоволена тим, що відбувається, приправивши все усмішкою, яка нічого не означала. — Та й вас не буду затримувати. — Додала вона саркастично, ще раз глянувши на мене так, ніби пообіцяла реванш.

 Коли вона зникла за поворотом коридору, він зупинився й уважно глянув на мене, його погляд був глибоким і холодним, мов штормовий океан перед бурею — темний, рухливий, небезпечний у своїй тиші. — Я повинен забрати одну річ із своїх апартаментів, — нарешті мовив Сентор, ніби й нічого не відбувалось. — І ми рушили далі.

— Мені здалось, що вона хотіла мене з'їсти , — іронічно сказала я, порушивши нестерпну мовчанку.

— Не думаю, — спокійно відповів він. — Вона віддає перевагу повільнішим стравам.

  Я фиркнула, не стримавшись, здавалось, що він має пояснення абсолютно для всього, і  це мене дратувало.

— То… — я наважилась. — Це справді ваші апартаменти?

— Так. — сухо відповів капітан, з явними ознаками того, що він не бажає розвивати цю тему.

— Ви там живете? — з цікавістю запила я, відчуваючи задоволення від того, що змогла нащупати  “болючу тему” непробивного, холодного капітана.

— Я користуюсь ними, дуже рідко. — відповів він з нотками роздратування, було зрозуміло, що це його зачіпало.

— Але, наскільки я розумію вдало, — я зиркнула на нього і продовжила, — наглядач уже підозрює мене в тому, що я тут не випадково.

 Він зупинився, і поглянув на мене так напружено, що я вкотре пошкодувала про свої слова. Капітан повільно повернувся до мене, і різко втиснувши мене в одну стін коридору вагою свого тіла, відповів:

— Він підозрює всіх, — сказав Сентор. — Така його робота, тому вам зайвий раз не варто потрапляти йому на очі.

 Я награно закотила очі, вдаючи, що нічого незвичного не відбувається, але ноги все-таки почали підкошуватися, вкотре нагадуючи, що ігри з вогнем небезпечні ще до того, як той самий вогонь розгориться.

— Чудово. Просто ідеально, — вимовила я рівним, майже байдужим голосом, старанно ховаючи те, що вирувало всередині. Він ледь помітно усміхнувся — так, ніби повірив. Його руки, ще мить тому зімкнені довкола мене, послабили тиск, відпустивши стіну й мене разом із нею. Я не зволікала, ковзнула з цього капкана, зробила крок — і одразу прискорила ходу, не озираючись.

— А тобі не подобається така перспектива? — наздогнавши мене в кілька кроків, озвучив капітан.

 Я аж спіткнулась і ледь не впала на місці  — Перепрошую?

— Бути предметом підозр, — уточнив він з удаваною байдужістю. — Це означає, що ти виділяєшся.

— Я б воліла виділятися оцінками, а не плітками. Тож найближчими днями планую саме цим і займатися — не вилазитиму з підручників до самого кінця канікул.

— Обережніше зі словами, — мовив він із напів усмішкою. — Я можу з’явитися для перевірки.

 Я зупинилась і подивилась на нього. — Ви спеціально це робите, так?

— Що саме? — ніби не розуміючи запитав він.

— Говорите так, ніби… — я замовкла. — Ніби вам це подобається, подобається дратувати мене.

— А якщо й так? Та Ц до того ж, кілька хвилин назад, ти намагалася зробити те ж саме. — з усмішкою відповів він.

— Ви просто нестерпний, — буркнула я, але моє серце зробило дивний кульбіт.

— Я це знаю. Саме тому, я був назначений Сентором Акри.

 Між цими перепалками, я Ц не помітила, як ми підійшли до дверей квартири. Він відкрив двері, діставши точно такий самий ключ з своєї кишені. В цей момент мої очі ледь з орбіт не вилізли — тобто стільки часу я не знала, що капітан може заявитися в будь-який момент і відкрити двері ще одним ключем?! Звісно, частина мене розуміла, що цього б ніколи не сталося, і Дрейвен Вейд був людиною надійною, але наскільки добре я його знаю, щоб таке припускати?