Розділ 14

 Капітан Дрейвен Вейд

 Ключ уже зник у її долоні, кроки стихли, а Сієна так і не озирнулася. А я стояв, склавши руки за спиною, і дивився в порожнечу, ніби там ще зберігався її силует. 

 — Чорт, невже я фліртував із своєю студенткою. Це на мене зовсім не схоже, ще й з ким — з люменткою. Я міг віддати той довбаний ключ без пауз, без інтонацій, без гри. Так, як робив це сотні разів із тими, кому належали накази, а не увага. Але сьогодні обрав інший шлях, дозволив собі слабкість, але — навіщо?

 Він знав відповідь, але не хотів визвнавати цього. Йому хотілося, щоб вона відреагувала, щоб розсердилась, щоб вихопила ключ — власне, він цього досяг, а що далі? — виникало логічне питання в його голові.

— Дурень, — тихо мовив він сам до себе. — Навіть, якщо її сиимвол після остаточного появлення буде відповідати моєму, — це ще нічого не означає, потрібно перевірити її родовід, і зробити це максимально швидко. Якщо про однакові стигми хтось дізнається — мені кінець, я змушений буду повязати своє життя з цією дівчиною, а мені це зараз зовсім не доречнно. Особливо коли на коону стоїть гармонія всесвітів і безпека академії, не даремно ж мене викликали сюди два роки тому, — я повинен виправити ситуації, в яку вляпався попередній Сентор, а не погіршити її. Він розвернувся й рушив у протилежний бік, відчуваючи дивну, майже забуту річ — передчуття.

Сієна

 Роджер ішов попереду, тримаючи в руках планшет з переліком кімнат, і бурмотів собі під ніс щось про логістику й тимчасові рішення. Він був одним із небагатьох, хто не дивився на Сієну як на «ту саму люментку». Для нього вона була просто ще однією проблемою, яку треба швидко й без шуму вирішити.

— Тут тихо, — кинув він через плече. — Персональне крило, яккщо що — мене викликають через комунікатор, без стукоту, і без зайвих очей, розумієш про що я?

— Якщо чесно, то не зовсім, це взагалі законно? Бо виглядає так, ніби я щось порушую.

— Власне, так і є. Студентам вхід в південний сектор — заборонений, але капітан Вейд вирішив інакше, що ж це його справа. — він зверхньо поглянув на мене, ніби я зробила якийсь смертний гріх.

 — Гей, —окликнула я наглядача — , ви все не так зрозуміли. Між мною і Сентором нічого немає, я просто забула свій ключ вдома, і тепер мені немає де жити. Моя сусідка повернеться одразу після канікул і я зразу ж переїду до своєї кімнати.

— Ну звісно ж — кивнув Роджер навіть не обернувшись. Роджер зупинився біля дверей і приклав ідентифікатор.

— Твоя кімната, звісно ж, тимчасово. Але… — він окинув швидким поглядом апартаменти, — судячи з того, хто видав наказ, «тимчасово» може затягнутися.

— Чудово, — сухо відповіла вона.

 Двері відчинилися навстіж, Сієна переступила поріг — і завмерла. Це була не кімната, це була майже повноцінна квартира. Перед нею відкривалася вітальня — світла, стримана, продумана до дрібниць. Невеликий світлий диван стояв біля стіни, навпроти — акуратний журнальний столик, на якому не було нічого зайвого. Усе виглядало так, ніби тут цінували простір і тишу. Трохи далі розташовувався обідній стіл на кілька персон — не парадний, але добротний, створений не для показу, а для життя.

 Сієна повільно пройшла далі — на кухню. Вона була невеличкою, але напрочуд затишною: світлі шафки, чисті поверхні, м’яке освітлення. Усе виглядало новим і дорогим, без показної розкоші, але з відчуттям комфорту, якого так бракувало в студентських приміщеннях.

 З протилежного боку знаходилася спальня — компактна, тепла, з широким ліжком і приглушеними кольорами.Тут  хотілося спати, не  падати від утоми, а саме спати — спокійно, без тривог. А потім вона побачила ванну кімнату. — О… — вирвалося в неї тихо.

 Вбиральня була окремою, просторою, світлою. З хорошою, повноцінною ванною — не душем у кутку, не компромісом, а справжньою розкішшю для студентки. Сієна відчула, як усередині піднімається щире, майже дитяче захоплення. У гуртожитку на них чекала одна ванна на кілька кімнат — постійні черги, вічна боротьба за гарячу воду і дівчата, які вперто не вміли прибирати за собою. Сієну це завжди дратувало до скреготу зубів, але вона терпіла — бо не було вибору.

 В глибині апартаментів, дівчина запримітила ще одні двері — а там що? — з цікавістю запитала вона, подивившись на наглядача, той у відповідь тільки хмикнув. Сієна підійшла до дверей і про чинила їх — побачене її вразило, то була гардеробна кімната, але в ній зберігався одяг, і явно він був чоловічим.

—   А чиї це речі ? — з непідробною цікавістю запитала Сієна.

—   Ну звісно ж капітана Дрейвена Вейда — відрізав Роджер, виходячи з квартири і, закриваючи за собою двері.

 В Сієни аж дар мови зник, в  ту ж мить їй стало зрозуміло, чому Роджер подумав, що вона коханка Сентора, — майнула іронічна думка — це його апартаменти на території академіі. — “О Боги…, і як я до такого дожилася, промайнуло в моїй голові”

 Вона повільно обвела поглядом простір і тихо видихнула. — Цей тиждень… — промовила тихо, ніби більше до себе, ніж до Роджера. — Цей тиждень буде для мене довгим.

 Роджер тільки фиркнув. — Для всіх, хто потрапляє в поле зору капітана Вейда, тижні завжди довгі. — З цими словами, він залишив її наодинці, беззвучно зачинивши за собою двері. Сієна повільно видихнула й сперлася спиною об стіну, серрце билося рівно, але усвідомлення ситуації не давало їй спокою. Вона підійшла до вікна, торкнулася скла кінчиками пальців і раптом спіймала себе на думціщо шукає поглядом одну конкретну фігуру у дворі. — Це просто абсурдно. Заспокойся, — прошепотіла вона собі. —Цей тиждень справді буде довгим, і здається, не тільки для мене.