Розділ 13 

 Повернення до академії завжди відчувалося інакше, ніж від’їзд. Ніби повітря між світами ставало густішим, важчим, насиченим очікуваннями й мовчазними правилами. Коли брама Атри зімкнулася за моєю спиною, я раптом усвідомила, як сильно скучила за цими коридорами — і водночас як відчайдушно не хотіла тут бути. 

 Будівля жила напівпорожнім життям. Канікули ще тривали, і кроки луною розбігалися під склепіннями, ніби я йшла не навчальним закладом, а храмом, покинутим богами. Знайомі обличчя майже не траплялися, і це навіть тішило — я не була готова ні до співчуття, ні до запитань. Я думала про одне: екзамен. Про холодний погляд аґріона, який вирішував мою долю. Про страх, що досі сидів під ребрами, хоч я й переконувала себе, що після всього пережитого це — дрібниця. 

  Коли я зайшла до екзаменаційної зали  — він  стояв там. Капітан Дрейвен Вейд — рівний, зібраний, чужий. Ні сліду від тієї тиші, того ранку, того… абсурдного падіння з ліжка. Переді мною був Сентор академії — аґріонець, захисник закону.  — Почнемо, — коротко мовив він. 

 Екзамен виявився складнішим, ніж я очікувала. Я обрала білет із кількох запропонованих мені варіантів. Не можу сказати, що питання були надто складними, але внутрішнє хвилювання завадило мені висловити свої думки чітко і без помилок. Коли я все ж здала теоретичний матеріал, і нарешті видихнула, повіривши, що все закінчилось, — Сентор не поспішаючи перевів мій протокол і підвів погляд.  

 — А тепер практичне завдання, — ваша відповідь була правильною, але не чіткою, тому готуйтесь до додаткового завдання.  

 Я готова була вбити його після цих слів, мені вже було достатньо початкового рівня, тільки, щоб якнайшвидше закінчити з цим і податися геть. По залі прокотилося ледве чутне зітхання. Моє серце пропустило удар. 

 Завдання було складнішим, ніж стандартні вправи курсу: тактична реконфігурація захисного контуру під умовним між світовим тиском. Тут важлива була не швидкість, не сила, а чиста точність і контроль — і якраз саме цього мені не вистачало на практичних заняттях. В мене закралася думка, що він або перевіряє мої можливості, або навмисне хоче завалити екзамен, але для чого? 

 Я взялася до виконання, стиснувши зуби, але щось не сходилося. Лінії плуталися, структура не хотіла змикатися, ніби система вперто відмовлялася слухати мене. Я відчула, як напруга хвилею стисла груди.  

 І  тоді, я відчула присутність капітана за своєю спиною. “Та він жартує ?!” — пронеслось в моїх думках. Він був занадто близько, занадто відчутно. Його тінь поглиннала мене, а наступної миті його рука накрила мою — впевнено, без вагань, спрямовуючи рух.  

— Не тисни, — промовив він, обпалюючи мою шию своїм гарячим подихом. — і в тебе все вийде.  

 Мої думки почали плутатись, я здригалась кожний раз, коли він говорив підказки, і цього важко було не помітити. Від його дотику по тілу прокотилася хвиля емоцій — небезпечних, дезорієнтуючих і зовсім не належних для цього місця і для цих обставин.  

— Відчуй баланс, — продовжив він так само спокійно, ніби між нами не було цієї напруги. —  Ти намагаєшся керувати, а треба системі спершу дозволити стабілізуватися.  

 Мої пальці тремтіли. Я зробила глибокий вдих — і раптом все стало на свої місця. Система стабілізувалася і контур замкнувся, а світлова структура спалахнула чистим сяйвом. Сентор забрав руку так само несподівано, як і поклав.  

— Ось так, — сказав він уже звичним, відстороненим тоном, і відійшов на кілька кроків. Аґріон повільно вдихнув, вирівнюючи поставу. Його погляд був уважним, майже… здивованим. — Екзамен складено, — сказав він. — Оскільки це перездача і були певні неточності, я ставлю вам середній рівень, але в наступному семестрі у вас є всі шанси отримати високий рівень, — звісно ж, якщо ви прикладете для цього свої зусилля.  

 Я видихнула лише тоді, коли все це закінчилося. Опинившись вже біля дверей, капітан назвав моє ім'я, що змусило мене зупинитися, тримаючи руку на дверній ручці, і затримати подих. — Сієно. 

 Я обернулася, капітан стояв за кілька кроків, тримаючи в руці пластикову картку, дивлячись на неї я подумала, що це був ключ, і не помилилась.  

— Це твої тимчасові апартаменти, — мовив він і простягнув його мені. — На час канікул. 

Я завмерла. — Ви… — слова застрягли в горлі. — Ви могли зробити це раніше? 

Він не відповів одразу, подивився  на мене уважно, ніби вивчаючи.  

— Так, — сказав нарешті. Пауза. — Міг. — Ще одна. — Але не хотів. 

 У мене перехопило подих. — Ви… — я зробила крок уперед. — Ви взагалі розумієте, який ви… жахливий? 

 Слова посипалися самі як прокляття. Капітану довелося вислухати все, хотів він того, чи ні , — про його  холодність, про  зверхність про те , як легко він вирішує чужі долі, навіть не попереджаючи. Я злилася — щиро, гаряче, так, ніби вся накопичена напруга шукала виходу. 

 А потім я вихопила ключ із його руки, поки він не передумав, прийшовши до тями після всього сказаного.  — Дякую, — кинула різко. — Якщо це взагалі доречно. 

 Він навіть не образився, навпаки — кутик його губ ледь піднявся, ледь помітна, майже невловима усмішка. Я розвернулася, готова піти, і лише за кілька кроків зупинилася. — …А куди, власне? 

Вейд відповів спокійно: — Крилo для персоналу, південний сектор гуртожитку. Я кивнула, не озираючись, і пішла.