Розділ 12 

 Їй снився дивний сон. Поруч із нею був хтось близький її серцю, вони довго розмовляли, сміялися та обіймалися. Хоча, дівчина не бачила його обличчя, її огортало відчуття спокою й опори, ніби світ  існував тільки для них двох.  

 Сієна несвідомо притислася ближче, обійняла щось тепле, закинула ногу зверху, вмостившись так зручно, як не спала вже дуже давно. Уві сні їй навіть здалося, що хтось тихо зітхнув — глибоко, терпляче. 

 Капітан Вейд закрив очі, намагаючись зайвий раз не рухатись — схоже, що після зняття резидіуму резерв її енергії впав практично до нуля,  і потребував глибокого відновлення.  

 Сьогодні, дрейвен Вейд, вперше зрозумів в якій фатальній ситуації він знаходиться. Люментка, яку ще вчора він вважав проблемою, загрозою й логічною помилкою законів світу, зараз обіймала його торс, притиснувшись щокою до грудей, а її нога лежала на ньому так, ніби це було звичною справою.  «Не рухайся», — наказав він собі, але саме в цей момент її пальці злегка здригнулися, нігті ковзнули по тканині сорочки — і Дрейвен інстинктивно напружився. Сієна кліпнула, щось нерозбірливо пробурмотіла, а потім розплющила очі — вони зустрілися поглядами. — …що… — почала вона. — що відбувається? — нерозуміючим поглядом дивилася дівчина на аґріона. Наступної секунди вона рвучко відкотилася назад, заплуталася в ковдрі, втратила рівновагу — і з глухим звуком зникла з ліжка. — Ай! — гучно вимовила дівчина.  

 Капітан підсунувся до краю ліжка, схилився вперед, дивлячись униз. 

— Я думав тобі подобалось, — з усмішкою промовив какпітан — але твоє падіння було неминучим, — констатував він. — Ти жива? 

 Сієна сиділа на підлозі, притискаючи ковдру до грудей і дивлячись на нього так, ніби щойно прокинулася в чужому житті. 

— Я… що… — вона моргнула. — Чому я… ЧОМУ Я БУЛА НА ВАС?! 

— Ти спала, — відповів він спокійно. — Дуже дуже довго спала, і якщо чесно мені вже затерпла рука.  

— Це не смішно! — випалила Сієна. 

— Хіба ти бачила, щоб я сміявся? — з награним здивуванням запитав він.  

 Вона різко підвелася, але світ поплив перед очима, і їй довелося спертися об край ліжка. 

— Голова паморочиться… — пробурмотіла вона. — Що взагалі відбувається? 

 Капітан відкинувся трохи назад, сидячи на ліжку, і дивився на неї уважно, без звичної холодної дистанції. 

— Припускаю, що вчора серед ночі ти прийшла мене провідати — з легкою усмішкою сказав він. — У мене було перенасичення резидіумом. — його тон став серйознішим, а погляд став затуманеним, він пригадав ту біль, яку довелося пережити вночі. Ти зайшла… і зняла його. — капітан перевів погляд на дівчину, яка дивилась на нього, округливши очі. 

 Вона повільно підвела погляд. — Я… що? 

— І відключилась одразу після цього. — продовжував капітан — Просто тут. — він зробив паузу, показуючи на місце поруч з собою. — На мені. 

 Сієна закрила обличчя долонями, відчуваючи як жар приливає до щік.  

— Мені… мені варто піти в свою кімнату. Я хочу трохи відпочити. І зробити вигляд, що цього ніколи не було. — ледь шевелячи губами, вимовила дівчина.  

— Ти ще слабка, давай я допоможу тобі. — спускаючись з ліжка промовив капітан.  

— Але жива, — огризнулася вона, визирнувши між пальцями. — І, бажано, не з ганьбою в чужому ліжку. 

 Він підвівся, взяв ковдру й простягнув їй — Я проведу тебе. 

— Не потрібно, — швидко сказала вона. — Я впораюся. — дівчина намагалася пришвидшити свої рухи, але голова ще досі паморочилася, і виглядало це досить незграбно.  

 Вейд не сперечався, лише дивився, як вона повільно рухається до дверей. 

— Сієно, — озвався він, коли вона вже взялася за ручку. 

 Вона обернулася. — Про це ніхто не має знати, так буде безпечніше для тебе. — Вона кивнула, і мовчки вийшла з кімнати, так і не зрозумівши, що було дивнішим — її падіння з ліжка чи те, як вона там опинилася.