Розділ 10

 Я прокинулася від дивного звуку. Спочатку здалося, що це просто вітер — маєток скрипів, реагуючи на нічний холод, ніби жива істота, але  звук повторився. Низький, приглушений, потім почувся стогін. Я сіла на ліжку, прислухаючись. Серце закалатало швидше, до мене прийшла думка, що  у цій частині будинку, окрім мене, був лише він — капітан.

 Я накинула на плечі теплий кардиган і вийшла в коридор, прихопивши з собою ліхтарик. Кам’яні стіни зберігали нічний холод, а світло каганців тремтіло, відкидаючи довгі тіні. Звуки вели мене чітко — до його спальні, але я зупинилася перед дверима, не змогла зайти одразу.

 Розум кричав, що це неправильно, зющо я не маю права заходити, що це Сентор академії, капітан, аґріон, небезпечний і відсторонений. Але ще гучнішим був інший голос — той, що шепотів про його біль, раптом йому потрібна допомога. Я постукала, але відповіді не було, тоді обережно відчинила двері. Картина, яка відкрилася мені, змусила забути, як дихати, капітан лежав на ліжку, скинувши ковдру. Його тіло було напружене, мов струна, а шкіра — розпечена, майже неприродно. На чолі виступили краплі поту, сріблясте волосся прилипло до скронь, його дихання було важким, уривчастим.

— Капітане… — прошепотіла я. Його очі розплющилися не одразу. Коли ж він нарешті подивився на мене, в них не було звичної холодності, лише  біль, і злість — на власну слабкість.

— Не підходь, — хрипло мовив він. — Це… не твоя справа.

Та я підійшла все одно, не змогла залишити його самого в момент страждання.

— Вам зле, що з вами? — тремтячим голосом мовила я. Адже ще вчора він виглядав повністю здоровим, так трохи змученим, але все ж здоровим.

— Резидіум, — сказав він крізь зуби. — Забагато часу… без очищення. Я впораюся, мені потрібно кілька годин відпочинку і все мине. Він спробував підвестися — і не зміг, його  рука здригнулася, тіло відмовилося слухатися.

 Мене охопив страх, хоч я бачила подібну ситуацію вперше, але розуміла, що саме не мине, не пройде безслідно і для відновлення потрібно більше ніж кілька годин, навіть для такого стійкого аґріонця як Дрейвен Вейд.

— Я покличу когось. — нервовим голосом мовила я— цілителя або когось з академії—

Хоча я й гадки не мала навіть в який бік мені йти. Раптом його рука зімкнулася на моєму зап’ясті — сильна, гаряча, владна. — Ні. — прошипів він крізь зуби, пильно на мене дивлячись, до мурах по тілі.

— Через кілька годин мине, потрібно лише кілька днів відпочити. Я не поїду зранку в академію, і тебе не зможу доправити. Просто… залишся тут на кілька днів і не став зараз зайвих питань.

 Його дотик обпалював мою руку, і в ту ж мить я відчула це. Те саме тепло, що й тоді, під час навчального вильоту. Воно народилося десь глибоко всередині й розлилося тілом, мов хвиля — лагідна, потужна, небезпечна.

 Я ахнула, намагаючись відсмикнути руку, але було пізно. Перед очима почало пливти, мене огорнула слабкість — раптова, нищівна. Коліна підкосилися, і я впала на край ліжка поруч із ним, перед очима потемніло. Останнє, що я пам’ятала, — це його різкий подих і голос, у якому вперше з’явився не наказ, а справжній хвилювання: — Сієно…