Розділ 8

 Я стояла посеред кімнати, все ще притискаючи руки до грудей, і відчувала, як серце шалено калатає. Його слова відлунювали у голові, немов гонг: «Поки що я себе тримаю в руках…» — і я знала, що ця фраза була викликом. Мене переповнював дивний коктейль емоцій: злість, сором, роздратування і щось інше — непереборне, майже фізичне бажання зробити йому боляче.

 Я хотіла кинутись у двері, кричати, говорити щось образливе, але слова не виходили. Лише пальці мимоволі стискали тканину рушника, намагаючись тримати себе в руках.

— Боже, — шепотіла я, — як можна бути настільки… дратівливим і водночас…

 Серце раптом підстрибнуло, і я відчула, що у грудях щось напружилося. Це був той самий відчутний електричний струм, який з’являвся, коли він наближався, коли його присутність буквально перекривала повітря. Я ненавиділа його за це, ненавиділа себе за те, що навіть ця ненависть викликала якийсь дивний трепет.

 Я повільно підняла очі до дверей, куди він щойно зник, і побачила темні силуети меблів у кімнаті, світло лампи грало на стінах, створюючи довгі тіні. Я зробила крок уперед, потім ще один, намагаючись зосередитися.

— Треба… треба спуститися, — прошепотіла сама собі, і мої ноги рухалися, наче автоматично, без участі розуму. Розум кричав, що це абсурд, але тіло слухалося його без заперечень. Трохи заспокоївшись, я підійшла до валізи, яку капітан залишив біля дверей, і вдягнула перше, що потрапило під руку.

— Іди вже, Сієна… — бурмотіла я собі під ніс, намагаючись приборкати серце, яке б’ється так, наче ще трохи, і вирветься з грудей. Кожен крок вниз сходами був якимсь важким. Спустившись до низу, я відчула, як тепло від каміна вітальні почало огортати тіло, але внутрішнє напруження не зменшилося.

 Я увійшла до вітальні й одразу помітила стіл, накритий для вечері на двох. Це виглядало… надто смачно. Особливо коли з самого ранку в моєму роті не було ані крихти, тож навіть звичайна паста здавалася мені божественним даром. Я відчула, як у шлунку зрадницьки стислося, а аромат томатів і базиліку, що наповнював кімнату, накотив хвилею — теплою, несподівано заспокійливою. У цій миті було щось домашнє, зовсім не схоже на мій день.

 Дрейвен Вейд сидів по центру столу — рівно, зібрано, нетерпляче стукотячи пальцями по відполірованій поверхні. Він підвів погляд і  жестом запросив мене сісти ліворуч від нього.

 Дрейвен повільно взяв пляшку вина, що стояла поруч, відкоркував її й елегантно налив напій у бокали. Я заворожено стежила за кожним його рухом — за тим, як цей жорсткий чоловік умів бути напрочуд елегантним поза межами академії. Капітан це помітив і кутик його губ злегка сіпнувся — це була не посмішка, радше тінь задоволення.

— Ви завжди пригощаєте вином своїх студенток? — запитала я, не витримавши.

 Він поставив пляшку, підняв на мене погляд і затримав його на мить.

— Ні, — відповів  спокійно. —  Вино  досить непогано рятує людську їжу — Він підсунув мені келих.

На цих словах я відвела погляд бо відчувала як на щоках зʼявляється румʼянець, і навіщо я взагалі це бовкнула?!

— Не плутай гостинність із звичкою, люментко.— додав капітан —Та й, до того ж, паста з вином — одне з моїх улюблених поєднань. Спробуй сама, впевнений, що тобі сподобається.

 Решту вечері ми провели в тиші. Я не наважувалася порушити її бодай словом — здавалося, сьогодні будь-яка моя фраза неминуче привела б не туди. А капітан, схоже, був повністю занурений у власні думки, відгороджений від мене невидимою стіною. І це було навіть на краще, адже я щиро не уявляла, про що взагалі можна говорити з Сентором. Про екзамени — небезпечно. Про академію — надто близько. Про щось особисте — неможливо. Він був мов темна вода: спокійний на поверхні й абсолютно непрозорий у глибині. І я не наважувалася перевіряти, що ховається під цією тишею, хоча, зізнаюсь чесно, мені було б цікаво зазернути що приховано під його камʼяною маскою.