Розділ 7

 Ще трохи постоявши серед кімнати, наповненої теплом, я вирішила прийняти гарячий душ — тіло морозило  після цілого дня пригод, а останнє, чого я хотіла, — це застудитися.

  Пар піднімався над плиткою, обволікав мене теплою хмарою, і вода, що лилася, наче сотні дрібних струмків, ковзала по шкірі, змиваючи втому та напруження. Я закинула голову назад, закривши очі, і відчула, як м’язи поступово розслабляються, а серце б’ється рівніше.

 Вода падала на плечі, стікала вниз, залишаючи за собою відчуття чистоти й легкості. Я зітхнула, майже забувши про всі тривоги, про конфлікти з Гресом, про роздратування після екзамену. У цьому маленькому просторі я була сама — і це давало відчуття свободи, якої мені так бракувало.

 Потік гарячої води настільки мене розслабив, що я втратила лік часу.  Вирішивши, що досить, я вимкнула воду. Краплі ще деякий час стікали по спині, по плечах, і я дозволила собі насолодитися цим останнім моментом спокою.

 Вийшовши з душу, я поспіхом обернулася рушником, і, ввійшовши до кімнати, помітила, що вже сутеніє — снігопад тривав, а за вікном було чути завивання вітру. Пройшовши кілька кроків в глиб кімнати, на мить закрила очі, вдихаючи аромат теплого повітря та слухаючи потріскування каміну. В ту ж мить я відчула чиюсь присутність, зойкнула і відскочила так різко, що рушник буквально впав на підлогу і повністю оголив моє тіло.

 Капітан Дрейвен стояв у дверях. Його постать виглядала статечно і невразливо, як завжди, але зараз я помітила щось інше — погляд, заіскився і став хижим, ніби він готується вполювати здобич. Мої очі зустріли його, а серце завмерло, наче я впіймана в пастку цієї безглуздої випадковості.

— Якщо ти думаєш, що я так приймаю екзамени… і покликав тебе сюди саме для цього, — промовив він спокійно, але кожне слово здавалося гострим, — то ти глибоко помиляєшся.

  Він все ще стояв нерухомо, але тепер його погляд жадібно ковзав по моєму тілу без жодного поспіху. Я відчувала як мої щоки починають палати, і зібравшись з остатками своєї гідності, плавно нахилилась і  підхопила рушник, міцно обернувши ним тіло.

—Що ви собі дозволяєте,  капітане — випалила я, інстинктивно роблячи крок назад, і відводячи погляд в сторону.

— Я не дозволяю собі нічого, — відповів він тихо, з легкою іронією у голосі, — але твоє хвилювання… воно явно не через мене. — Він крокнув уперед, перетнувши кімнату, але не наближався так, щоб порушити мій простір. Його погляд залишався незмінно пронзаючим, і я відчула, як всередині мене прокинулося щось неспокійне і одразу ж замовкла, розуміючи, що його слова грають на межі, змушуючи мене відчувати водночас і сором, і незрозуміле збудження.

 Вода ще стікала з кінчиків волосся на підлогу, створюючи слабкий шурхіт, який здавався гучним у цій миті мовчання. Легкий жар на щоках все ще давав про себе знати — від сорому, здивування, можливо, навіть від неприборканого хвилювання, яке з’являлося щоразу, коли потрапляла в поле його уваги.

— Ти… — почала я тихо, але слова загубилися у грудях, затиснуті нерішучістю.

— Думав, що ти себе погано почуваєш, але зараз бачу, що занадто добре, — сказав Сентор, роблячи ще кілька кроків уперед, його погляд немов проникав крізь мене. — Ходімо вже вечеряти, я занадто довго чекав на тебе.

 Він зробив паузу, і його очі зосереджено сканували мене, ніби хотів оцінити, наскільки я готова до наступного руху. — І не забудь на себе щось накинути, бо поки що я себе тримаю в руках… але ще кілька таких сцен — і я за себе не відповідаю, — промовив він тихо, але кожне слово відчувалося як сталь, що обпікає.

 Його тон залишав простір для будь-якої реакції, але водночас був суворим попередженням. Я відчула, як серце прискорено б’ється, а в животі ніби защеміло від змішаних емоцій — страху, роздратування і того дивного, непереборного трепету, який, останнім часом, виникав поруч із ним.

 Капітан різко розвернувся, кроки його були впевнені, без зайвих жестів, і він пішов до виходу. Я стояла, стиснувши рушник і намагаючись приборкати серце, яке шалено калатало. Відчуття, що він зараз був поруч і водночас уже зник, лишало після себе дивну порожнечу, яку не можна було назвати ні страхом, ні полегшенням — лише непереборним бажанням, щоб ця ніч швидше минула.