Розділ 6

 Я несміливо переступила поріг маєтку, ніби боялася порушити його тишу. Двері за нами зачинилися глухо й важко, відрізаючи ніч, сніг і виття лісу, що досі дзвеніло у вухах. Усередині було тепло — не одразу, але поступово, наче саме повітря огортало, заспокоювало, дозволяло вдихнути глибше.

 Маєток зсередини виявився ще величнішим, ніж зовні. Підлога була викладена темним каменем, відполірованим до м’якого блиску. Він зберігав холод, але не відштовхував — навпаки, здавався міцним, надійним, таким, що пам’ятав сотні кроків до мене. Стіни підіймалися високо вгору й були прикрашені картинами епохи Ренесансу: стримані портрети, глибокі тіні, погляди, сповнені таємниць. Вони не кричали про багатство — вони просто були, як невід’ємна частина цього дому.

 Інтер’єр вражав вишуканістю. Усе — від важких дерев’яних панелей до світильників із теплим, приглушеним світлом — говорило про смак, дисципліну й внутрішній порядок. Тут не було нічого зайвого, жодної демонстративної розкоші. Вишукано, але не помпезно. Саме таким я й уявляла дім людини, яка звикла тримати контроль і не потребує схвалення від інших.

 Капітан ішов попереду — спокійно, впевнено, ніби цей простір був продовженням його самого. Ми увійшли до вітальні. Це була простора зала з високою стелею й великим каміном, який займав майже всю стіну. Над ним висів старовинний гобелен із темними візерунками, що губилися у напівтінях. Капітан зняв пальто, акуратно відклав його й мовчки підійшов до каміна. Його рухи були точні, зібрані, без жодного зайвого жесту.

 Він розклав дрова так, ніби робив це сотні разів. Запалив вогонь — і полум’я ожило, повільно, але впевнено. Світло заграло на камені, відкинуло теплі тіні на стіни, і вітальня змінилася — стала живою, затишною.

 Я стояла трохи осторонь, спостерігаючи за кожним кроком капітана. Як він вправно розпалює камін, які в нього точні рухи, і ловила себе на думці, що занадто уважно за ним спостерігаю.

— Ходімо, — сказав він нарешті, не дивлячись на мене.

 Коридори маєтку тягнулися мовчазно й глибоко. Світильники вздовж стін давали рівне, м’яке світло, і кожен крок віддавався глухим відлунням. Ми зупинилися біля одних із дверей. Він відчинив їх і зробив крок убік, пропускаючи мене вперед.

— Це твоя гостьова кімната. — сказав Вейд і провів поглядом.

 Я зайшла не вагаючись, хотілося якомога швидше сховатися від уважного погляду капітана. Кімната була світлішою, ніж я очікувала. Велике ліжко з темного дерева, чиста білизна, м’який плед, акуратно складений біля узголів’я. Біля вікна — крісло й невеликий столик. Каміну тут не було, але кілька настінних світильників випромінювали ледь помітне тепле світло, що робило кімнату особливо затишною.

 Я обернулася до нього в хотіла щось сказати, але він мене випередив.

— Ти можеш перевдягнутися, — сказав він рівним тоном. — І за кілька хвилин спуститися вниз, ми повечеряємо.

 Невже всі аґріонці такі самовпевнені, він вкотре поставив мене перед фактом. Не запитав, не запропонував, а вирішив все за мене.

 Капітан не затримав погляду, не додав нічого зайвого. Лише коротко кивнув і зачинив двері за собою, залишивши мене наодинці з теплом, тишею і дивним відчуттям, ніби я переступила якусь невидиму  межу.