Розділ 5

Я буквально поплелася за ним. Не йшла — саме поплелася, ніби втратила здатність ухвалювати рішення. Я не знала куди, не знала навіщо і, якщо бути чесною, навіть не була впевнена, що хочу це знати. Просто йшла слідом за чоловіком, який мене лякав. Чоловіком, який ніколи нічого не пояснював, не питав дозволу і завжди робив по-своєму — так, ніби світ давно вже підлаштувався під його правила.

 Це була безвихідь, і я не знаходила слів, щоб описати її інакше. Академія залишалася позаду — її вежі повільно розчинялися в темряві та снігу, ніби спогад, що ще хвилину тому здавався реальністю. Ми звернули з головної алеї, туди, де студенти не ходили. Туди, де не було світла ліхтарів і де камінь під ногами змінювався дивним, гладким покриттям, наче сама земля ставала іншою.

 Капітан зупинився раптово, я ледь не врізалася в його спину. Він підняв руку — і повітря перед нами здригнулося. Без жодних ефектів, які так любили показувати на лекціях з міжпросторової теорії. Матерія просто розійшлася, наче хтось розсунув щільну тканину реальності, відкривши темний, глибокий прохід. Усередині не було світла, але й темрявою це назвати було важко — радше відсутністю всього знайомого.

— Не відставайте, — сказав він, і, взявши мене за руку, зробив крок вперед, ніби для нього це була звична справа. Хоча можливо так і було, тому цього разу я не сперечалася. Крок — і світ зник, не було відчуття падіння, не було болю чи страху, лише дивна порожнеча, ніби мене на мить вимкнули, а потім знову увімкнули, але вже в іншому місці.

 Ми опинилися лися на такій самій платформі, яка була на території академії, але тепер, замість академії, переді мною виник величний маєток. І тут я усвідомила, що це було моє перше просторове переміщення, голова ще йшла обертом, тому капітан підтримував мене за лікоть кілька секунд, поки я не прийшла до тями.

Переді мною постала будівля, ніби вирізьблена з тіні. Маєток був витриманий у строгому готичному стилі — високі, загострені арки тягнулися вгору, немов прагнули розрізати небо, а камінь, з якого були зведені стіни, мав темний, майже чорний відтінок, із ледь помітними сріблястими прожилками. Здавалося, він пам’ятає більше, ніж будь-хто з живих. Більше, ніж дозволено знати люментці.

 Де не де горіли ліхтарі, які освітлювали територію. М’яке, приглушене світло доповнювало гротескну атмосферу, воно лилося навіть з ніш у стінах, з вузьких прорізів між колонами, від кристалів, вмурованих у камінь.

 — Ходімо — кинув капітан і, не озираючись, рушив у бік дверей.

 Я наздогнала його за кілька кроків, серце калатало швидше, ніж дозволяв здоровий глузд.

— Куди ви мене привели? — з поспіхом і здивуванням запитала я. — Я… я не розумію, що відбувається, і де я взагалі знаходжуся.

 Він зупинився так раптово, що я ледве не врізалася в нього вдруге за цей вечір. Повернувся повільно, ніби кожен рух був заздалегідь зважений.

— До себе до дому, звісно ж — коротко відповів він, ніби для нього це було звичною справою.

— До себе до дому? — шоковано перепитала я. — А якщо я не хочу?

 Він ледь помітно звів брову, і саме в цю мить щось у мені не витримало.

— Чи у вас, в аґріонів, це в порядку речей? — випалила я, не встигаючи зупинитися. — Бути тільки собі на умі і користуватися слабшими? —  Слова вилетіли різкіші, ніж я планувала.

 Я замовкла й різко прикусила губу, лише тепер усвідомивши, що щойно зробила. Серце глухо впало десь у груди. Хотілося повернути ці фрази назад, стерти їх, ніби їх ніколи не було, але вже пізно.

 Він ледь помітно звів брову і в два кроки підійшов до мене настільки близько, що між нами майже не залишилося простору. Я інстинктивно затамувала подих, але не відступила — ніби ноги приросли до кам’яної стежки,

 Він підняв руку й обережно, майже відсторонено взяв мене за підборіддя, змусивши підняти голову. Його дотик не був грубим, радше владним і таким хвилюючим. Контроль без сили, влада без крику — ось, що це було. Він нахилився ближче, настільки близько, що я відчула його подих на своїх губах — рівний, спокійний, холодний. Серце шалено калатало, але я не могла відвести погляд.

— Якби не хотіла, — промовив він тихо, нахилившись до мого вуха,  — ти б не пішла за мною.

 Його голос був низьким і впевненим, без жодного сумніву, ніби це не припущення — факт.

 Він відпустив мене так само раптово, як і торкнувся, зробив крок назад і знову став тим самим незворушним капітаном, ніби цієї миті ніколи не було.

А я залишилася стояти, намагаючись зрозуміти, що щойно відбулося….і дивилася йому в слід. Перед входом в маєток він обернувся і, дивлячись на мене зверху в низ, з легкою усмішкою на губах мовив:

—Так і будеш там стояти? Чи йдеш зі мною? — Рівним тоном вимовив він — Якщо вирішила ночувати на вулиці, будь готова до сильного снігопаду, — сказав він рівно, ніби говорив про щось буденне. — І, думаю, тобі варто знати: маєток знаходиться не далеко від  лісу.

 Я напружилась, але мовчала, а капітан ніби слідкував за моєю реакцією і продовжував.

— Час від часу сюди забігають дикі тварини, — додав він майже недбало. — Іноді — дуже близько.

Його слова ще не встигли осісти в моїй голові, коли з темряви раптом прорізалося виття, ніби в підтвердження сказаного Дрейвеном Вейдом. Я через кілька секунд опинилася біля капітана і лише відчула, як серце гупає в горлі, як ноги самі понесли мене вперед — і вже за мить я була поруч із ним, майже притиснувшись до його плеча.

— Це… це ж жарт? — вирвалося в мене, надто тихо.

 Він вже відкривав ключем важкі двері і на мить повернувся до мене і поглянув прямісінько в очі:

— Ні, — відповів спокійно. — Я не вмію жартувати, хіба що трохи.

 Я розгублено моргнула, не одразу знайшовши відповідь.

— Я… я просто…

— Не поспішай, — перебив він, з тією ж усмішкою. — Снігопад тільки починається, камінь холодний, ніч довга, а люментки, наскільки мені відомо, не надто добре переносять такі умови.