Розділ 4

 Я блукала територією академії, не маючи ані мети, ані напрямку. Просто йшла. Коридори змінювалися подвір’ями, подвір’я — галереями, а думки крутилися по колу, раз за разом повертаючись до одного й того ж моменту, який я хотіла стерти з пам’яті.

 Небо непомітно потемніло Спершу — сутінки, потім — глибокий, синювато-сірий присмерк. Коли почали падати сніжинки на моє обличчя, я навіть не одразу це помітила. Мокрий сніг тихо осідав на плечах, ковзав по волоссю і танув, ледь торкнувшись шкіри. Холод був м’яким, майже ніжним — не таким, що кусає, а таким, що огортає.

 І саме в цю мить мене вдарило усвідомлення — валіза. Я залишила її просто неба, біля доріжки, коли сперечалася з Гресом. Кинула — як кидають усе зайве, коли всередині болить надто сильно. Я різко розвернулася і рушила в бік студентського гуртожитку, прискорюючи крок. Серце калатало — тепер уже не від емоцій, а від тривоги. У валізі було все: речі, книги, дрібниці з дому… залишки тепла, яке я ще не встигла втратити.

 Я швидко розвернулася в бік студентського крила і… застигла на місці. Навпроти мене стояв він. Капітан Вейд був просто на доріжці, ніби виріс із сутінків. Високий, нерухомий, у темній формі, що не реагувала  ані на вітер, ані на сніг. І…, у його руці була моя валіза, валіза, яку я через поспіх забула біля гуртожитку Греса.

— Схоже, це ваше, — без емоційно мовив капітан, протягуючи мені валізу. Його голос був рівним, спокійним, таким, що не залишав простору для сумнівів.Вона стояла переді мною й дивилася так, ніби ще не зовсім повернулася в реальність.

Капітан Дрейвен Вейд

 Її очі — величезні, смарагдові — відбивали тьмяне світло ліхтарів. У них було здивування, втома і щось … надломлене, але не зламане.

 Золотисте волосся, на яке падав мокрий сніг, починало витися від вологи, пасма липли до щік і шиї. Одяг дівчини змок від снігу і вона почала труситися, чи то від холоду, чи то від пережитого нещодавно. Вона явно була надто тендітною для цього місця, ніби пелюстка троянди, яку занесло сюди випадково — у камінь, холод і закон.

 Її губи трохи прочинилися в подиві, і на якусь мить це вибило мене з ритму. Про що я взагалі думаю, це неприпустимо, недоречно. Якесь дівчисько змусило думати про неї не як про студентку, а як про жінку, яку можна бажати.

— Дякую… — тихо сказала я, приймаючи валізу і дивлячись прямісінько в очі Сентору. Пальці на мить торкнулися його руки — і я різко відсмикнулася, наче обпеклася.

— Ви дуже поспішно покинули мій кабінет, люментко.— голос Сентора був рівним, але в ньому звучала та сама крижана нотка, від якої хотілося згорнутися всередину.— Без моєї на те згоди.

 Я стиснула пальці на ремені валізи й опустила погляд. Кам’яні плити під ногами здавалися безпечнішими за його очі.

— Перепрошую, капітане, — тихо сказала я. — Мені просто… потрібно було вийти.

 Настала пауза, вона тиснула сильніше, ніж крик.

— Емоції не звільняють від дисципліни, — промовив він нарешті. — Істерики — теж.

 Слова різонули буквально мов лезом, я ще сильніше втупилася в землю.

— Я не… — почала я і знову замовкла. — Я більше так не зроблю.

Він зробив крок ближче настільки, що я відчула його присутність, ще до того, як підняла очі.

— Сподіваюся, — сказав він тихіше. — Бо вдруге я буду менш терплячим.

 Я кивнула, цього  разу повільно. — Так, капітане.

— Вам слід повернутися до своєї кімнати, — сказав капітан. — Поки не почався снігопад.

 Я ковтнула. — Я… не можу, — зізналася я, не розуміючи для чого. — Забула ключі вдома, а  сусідка ще на канікулах, вона  повернеться лише після свят.

 Він подивився на мене уважніше, так , ніби вивчав візерунки сніжинок, які падали на мене. Сніг посилився, схоже починався снігопад, який, до того всього, супроводжувався наростаючою завірюхою. Дрібні, мокрі пластівці почали липнути до плаща, до каменю, до повітря.

 Капітан голосно зітхнув.

— Ходімо зі мною, — сказав він, забрав з моїх рук валізу і пішов не поспішним кроком. — Чи ти збираєшся цілу ніч тут провести?— додав капітан, повернувшись до мене.

 Я мала б відмовитися, мала б  насторожитися, але  замість цього просто кивнула. Занадто виснажливим був цей день для мене сьогодні, тому я просто підняла на нього погляд, але розпитувати деталі в капітана я не наважилася, та й варіантів у мене особливо не було, не хотілося залишатися серед ночі на заметених снігом вулицях або перед зачиненими дверима кімнати.