Розділ 3

— Могла б не влаштовувати сцени, — кинув Грес, навіть не дивлячись на мене. Його кроки луною відбивалися від кам’яних стін коридору. — Тоді ми б не опинилися в кабінеті Сентора. І зараз не слухали б його нотації. А тепер, швидше за все, ще й відпрацьовуватимемо покарання.

 Я різко зупинилася і подивилася на нього.

— То це я винна? — з роздратуванням запитала я. Голос тремтів, але не від страху — від люті. — Ти кажеш так, ніби це я стрибнула в ліжко до першого ліпшого.

 Він нарешті обернувся, на його обличчі розтягнулася посмішка — лінива, зневажлива.

— А якби й стрибнула, то що? — знизав плечима. — Я б не влаштовував таких сцен, розвернувся б і пішов. Знайшов би ще когось, в решті-решт, охочих багато.

 Щось усередині мене зламалося остаточно. Огида піднялася різко, хвилею — гірка, липка, непробивна. Я дивилася на нього й не впізнавала, і водночас — уперше побачила справжнього.

— Як я могла бути з тобою всі ці місяці… — прошепотіла я. — Про що я тільки думала.

— Не драматизуй, Сієно, — він закотив очі. — Ти завжди все ускладнювала.

 Завжди — крутилось в мене в думках. Наче я була проблемою, наче зрада — це дрібниця, а мої емоції — незручність. Двері до кабінету Сентора відчинилися безшумно.

 Сентор стояв біля столу — прямий, нерухомий, з тим самим кам’яним виразом обличчя. Його погляд ковзнув по мені — швидко, байдуже — і зупинився на Гресі.

— Поясни, — коротко наказав він, дивлячись на Греса.

 Грес уже відкрив рота, але Сентор зробив крок уперед, раптово, різко. Неочікувано він взяв мою руку, і в цю ж мить, міліони імпульсів прокотились тілом. Капітан, одним рухом, підняв рукав моєї форми, оголивши зап’ястя — не боляче, але так, що я здригнулася — і підвів мою руку вгору, виставивши її напоказ.

— Що це? — спокійно запитав він, дивлячись на Греса.

 Я не одразу зрозуміла, про що він. Спочатку я подумала, що мова йде про стиглу, яка почала проявлятися на запʼясті, але коли його пальці трохи розслабилися на моєму запʼясті, побачила кілька слідів на руці, які Грес залишив мені, коли схопив за зап’ястя.

 Грес мовчав, в його очах можна було прочитати щось, на кшталт, розгубленості і відчаю.

— Союзи агріонів і люментів ніколи нічим добрим не закінчувалися, — продовжив Сентор. Його голос був рівним, майже байдужим, але в ньому звучала сталь. — І при всій моїй зневазі до таких зв’язків…

 Я ковтнула повітря, моє серце стислося, а ноги здавалися ватяними.

— …насильства я в своїй академії не терпітиму.

 Капітан відпустив мою руку, сльози знову підкотили до очей, але я не дозволила їм впасти. Не тут, не перед ними — бездушними, безжальними істотами.

— Я не змушував її, — раптом сказав Грес. — Це було… зручно.

 Я повернулася до нього.— Що? — раптово випалила я.

 Він зітхнув, ніби йому набридло пояснювати очевидне, глянув на мене своїм гидким поглядом, ніби намагався принизити мене ще більше.

— Я з нею сплутався випадково, — сказав він, дивлячись кудись повз мене. — Просто помітив, що вона дуже швидко знімає резидіум. Я навіть не одразу зрозумів, що вона це робить. Потім — зрозумів. — ніби це було щось звичне, розповідав Грес.

 Моє мовчання вдарило сильніше за будь-який крик.

— Мені стало легше в навчанні, — додав він. — Краще результати, краща витривалість, тому я й був з нею весь цей час.

 Я дивилася на його губи, що рухалися, але слів більше не чула, у голові почало паморочитися. Усе — кожен дотик, кожне “ти мені важлива”, кожна ніч. — Я була функція, інструмент,  засіб.

 Я не сказала ні слова, просто розвернулася і вибігла з кабінету. Коридор поплив перед очима, сльози нарешті прорвалися, але я не зупинялася. Камінь під ногами був холодним, різким, реальним — єдиним, що тримало мене на ногах. Я більше не хотіла нічого чути —

Ні виправдань, ні наказів, ні істини, яка виявилася занадто огидною.