Розділ 1

 Канікули починаються через кілька днів. Я чекала їх майже цілий семестр, уявляючи, як нарешті зможу відпочити, розслабитися, відчути себе людиною, а не інструментом балансу. Я майже кожну хвилину уявляла в деталях, як повернусь до свого дому, обійму своїх батьків і свого маленького братика, який без пригод не може прожити ні дня. Як буду куштувати мамині страви, приготовані до зимових свят, і як ми всією сім’єю будемо обмінюватись подарунками і  проведемо разом час.  Такі думки щоразу запалювали в мені світло, яке пробивалось крізь важкі двері коридорів академії Атри.

 Мені подобалося навчатися в академії, незважаючи на всі неприємні речі, які час від часу траплялися зі мною. Хоча я й не обрала цей шлях самостійно, з часом змирилася з ним і вирішила: якщо мене вже взяли до закритої академії, маю принаймні спробувати довести, що я тут не випадково.

 Академія жила за власними правилами. Вона не належала жодному зі світів повністю, зависла між ними, наче точка рівноваги. Тут навчалися ті, кого готували до життя після страху: аґріони — сильні, витривалі, мов створені з іншого матеріалу, і ми, люменти — люди з даром, який ніколи не вважався справжньою силою. Наші потоки майже не перетиналися, але ми залежали одні від одних більше, ніж хотіли визнавати.

 Люменти вчилися очищати, відновлювати, знімати резидум — усе те, що аґріони не могли зробити самі достатньо швидко. Нас готували бути поряд, але не поруч; підтримкою, але не рівнею. Для багатьох люментів це було честю. Для мене — постійним випробуванням. Я вже на третьому курсі, але іноді ловлю себе на думці, що так і не відчула це місце своїм. Можливо, через те, що рішення було прийняте за мене, а не мною. Тому я дуже хотіла потрапити до дому, хоча б на канікули.

  Як не дивно, не всі раділи  поверненню в рідні стіни. Дехто серед студентів тремтів від думки про те, що скоро опиниться вдома, тому  свідомо залишався тут, в академії. В цьому числі був і мій хлопець – один з аґріонів. Думка про нього завжди зігрівала моє серце, і не тільки…, до нього клеїлося багато студенток, особливо першокурсниць з факультету люменів. Воно і не дивно, адже він був високого зросту, як і всі аґріони, світловолосий, з блакитними очима — він був мрією для більшості, а став моєю реальністю. І, насправді, я досі не можу зрозуміти чому він обрав саме мене, адже магічні здібності в мене посередні, власне як і зовнішність, принаймні я так вважаю.

 На канікулах  Грес — мій хлопець, залишався тут, в більшій мірі через його постійні сварки з батьком, як він казав — не хоче провокували ще один родинний конфлікт, який затягнеться на довго. Грес пропонував мені лишитися з ним, але я йому відмовила, і ми посварилися через це.

  У нього були свої причини залишитися, а у мене… у мене теж мали б бути, але я дуже скучила за своїми рідними. Я розуміла чому він обрав залишитися — і не могла довго  на нього сердитися. Натомість, я  мала їхати додому сьогодні, навіть склала свою валізу, і підготувала її до відʼїзду. Але я не здала останній екзамен з тактики міжсвітових операцій.  Предмет, який викладає сам  Сентор академії — капітан  Дрейвен Вейд.

  Капітан Дрейвен Вейд завжди був холодним, зібраним, мов вирізаний із закону. Він не підвищував голосу, але  й не пояснював своїх рішень. Його присутність завжди тисне так, що думки плутаються, а руки раптом стають важчими. Він не приховує свого ставлення до людей — і в стінах цієї академії це відчувається особливо гостро.

 На екзамені, я буквально заклякла від уважного погляду цього аґріонця,а  всі мої зазубрені лекції вилетіли в одну мить з голови, залишаючи за собою чисте полотно замість знань.  І саме цей факт перетворював мої  відчуття на ті, що важко описати — страх,  неприємний, неприродний, холодний. Він не був страхом фізичної шкоди, не очікуванням покарання. Ні, це було щось інше: відчуття, що він бачить все, навіть тоді, коли ти намагаєшся не привертати уваги, ніби  читає тебе наскрізь.

 І все ж,  найбільше мене дивувало інше. Чому цією академією взагалі керує такий, як капітан Дрейвен Вейд? Що він тут робить? Це місце абсолютно не створене для нього.

 Після такої кількості перемог, після десятків — якщо не сотень — успішних операцій, після всього, що зробило його ім’ям, яке вимовляють із повагою навіть аґріони… він вирішив замкнути себе в стінах академії? Стати тим, хто перевіряє іспити, стежить за дисципліною і ламає нерви студентам одним лише поглядом? Як на мене, це виглядало щонайменше дивно.

 Звісно, він не повністю відійшов від бою. Капітан Вейд і досі інколи бере участь у бойових вильотах, а ще — особисто екзаменує випускні групи п’ятого курсу, коли мова йде не про теорію, а про реальні дії в умовах прориву. Саме тоді в ньому на мить проявляється той, колишній — зосереджений, небезпечний, бездоганно точний. Але навіть це не повертає його до попереднього життя. Бойовий виліт під час екзамену — не те саме, що війна без розкладу, без свідків і без права на помилку. Тут усе регламентовано, прораховано, контрольовано. Навіть ризик — дозволений. І, дивлячись на нього в такі моменти, я не могла позбутися думки, що він ніби застряг між двома ролями: воїна, яким був, і наставника, яким так і не став по-справжньому. Можливо, саме тому він здається таким відстороненим. Наче частина його досі там — у боях, де не було академічних стін і свят у календарі. А тут залишилася лише оболонка, обтяжена дисципліною, звітами і нашими іспитами.

 Про нього постійно ходили чутки. Найпопулярніша — про роман з  професоркою Еліаною Морвейн. але  я в це до кінця  не вірила. Не може така натура як капітан кинути військову справу свого життя заради жінки, навіть якщо це аґріонка.

 Так, капітан Вейд високий, атлетично  складений. Його  форма зовсім не приховує, а лише підкреслює його силу. Рухи точні, впевнені, кожен крок — мов відпрацьований у бою. У нього чіткі, майже різьблені риси обличчя, спокійний погляд людини, яка бачила занадто багато, щоб дивуватися дрібницям. Він виглядає хоробрим, мужнім. Таким, за ким ідуть без наказу.