37.3

Пахло нагрітою хвоєю і далеким димом.

Веда потягнулася навшпиньки, підняла руки вгору, і одразу її тіло втратило вагу. Потік гарячого повітря підхопив її й поніс у небо, до самого сонця.

Вона відчувала на своєму обличчі розпечене дихання вогняного світила, але це не лякало її. Стихія вогню – купіль, звідки все з'явилося і куди все згине, коли настане час.   Але зараз усе тільки починається і до кінця – ціла вічність.

Веда розчинялася у вихорах цього племені і знала, що ось-ось здійсниться те, чого вона так довго чекала.

– Ведо! – окликнули її знизу, звідти, де в серпанку туманів зникала непотрібна, нецікава земля.

І тільки-но вух торкнулося відлуння знайомого голосу, як одразу ж невідома сила потягнула її назад, і за мить Веда опинилася на випаленій блискавкою галявині, оточена опівнічною темрявою.

Вона лежала на теплій землі і стомлено дивилася в очі Х’ярго, який схилився над її обличчям, повільно обмацуючи своїми губами її сухі, прочинені в млості губи.

Солодке блаженство обволікало її тіло. Але вона вже була не Ведою, вона була Ведалею – королевою гірських шаманів і розуміла, що вампір щойно зламав її волю древніми могутніми чарами.

– Думаєш, що підкорив мене? – прошепотіла Веда-Ведалея, простягаючи руку і гладячи його розпатлане  волосся.

Х’ярго посміхнувся. Як вона любила цю його посмішку: лагідну та трохи гороновиту.

– Навіщо мені підкоряти тебе? Ти і так моя, без  жодних умовностей... – відповів Х'ярго і ніжно припав до її губ.

Вона залюбки відповіла на поцілунок і з шаленою жадібністю прослизнула долонями по його оголеному, м'язистому тілу.  Знала: вона повинна все це зараз зупинити.

– Ні, – прошепотіла йому в губи, – так легко ти мене не отримаєш, милий. Будеш шукати і не знайдеш, будеш кликати, і не докличешся... Чуєш? Слухай  моє прокляття! – вона відштовхнула його і піднялася навколішки, відчуваючи запаморочення і слабкість – неминучі наслідки чар-зілля...

– Ведалея...  

– Забирайся геть!  Ти взяв мене проти моєї волі, і я цього ніколи тобі не пробачу!  

– Що ти кажеш? Я лише звільнив твою пристрасть...

– Я тебе про це не просила!  – відповіла вона з надривом, – Так будь же ти проклятий! Швидше вода стане вогнем, ніж я з власної волі віддам тобі своє серце. Будешь проклятий, поки не знайдеш мене, а  не знайдеш мене доти, доки я сама не прийду до тебе!

– Ти не втримаєш мене прокляттям. Мені на нього начхати...

– Те, що вимовлено, ніхто не скасує! – тоді глухо, з погрозою промовила вона, – запам'ятай: ми ніколи не будемо разом.

– Будемо! Тепер чи через століття – не важливо. Твоя незрозуміла впертість лише віддалить неминуче, але не знищить його. Ведалея, послухай-но  мої слова...

– Сили землі і вогню, допоможіть мені створити і замкнути кільце, – не слухаючи його, бурмотіла вона.

Потім розкинула руки. З  долонь вирвалися пучки вогню.  Полетівши, вони впали на землю і спалахнули, оточуючи і її, і Х’ярго непроникною стіною шаленого полум’я.

– Будь-яке твоє магічне кільце  я розімкну! – спокійно промовив Хьярго, хапаючи її за руки.

Вони впали на випалену землю, несамовито борючись один з одним.

– Зупинися, божевільна! Ти ж і себе згубиш!

– Мені все одно! Головне, що ти теж помреш...

– Я безсмертний, а ти - ні...

– Ти заснеш навіки, а я повернуся, щоб плюнути на твою могилу...

– Нехай я кликатиму тебе і не докличуся, але взявшись шукати – знайду, а ти повернешся до мене, і сама мене розбудиш, своєю любов'ю, своєю кров'ю...

Вона люто розреготалася йому в обличчя. Він розкинув її руки, притиснув до землі, навалився на неї всім тілом, позбавивши можливості чинити опір.

– Груба сила – то  все, що ти можеш? – запитала вона, мимоволі ковзаючи поглядом по його губах.

– Тобі мене не здолати. Давай ми зараз погасимо вогонь руйнування і запалимо новий, який буде творити... для нас... Я люблю тебе... Я не знаю, які причини продовжують утримувати в ланцюгах твої власні почуття...

– Х’ярго... Безодня між нами нездоланна.

– Ти теж мене любиш...

– Це нічого не означає, Я – королева, мені не можна слідувати власним бажанням... Ти даремно вдався до магії стародавнього зілля.  Ти нічого не здобув, крім ненависті й презирства... Щоб домогтися моєї любові, ти позбавив мене волі... Таке неприпустимо. Твій вчинок цілком у дусі першородженого вампіра, і ти відповіси за нього! – з огидою виплюнула вона.

– Я не вірю тобі.

– Не віриш? Тоді дивись!

Ведалея заплющила очі й швидко, мовою свого племені почала шепотіти слова заклинання.

Вона робила це не за бажанням, а навпаки – всупереч, бо хотіла довести Х’ярго, що знає більше, ніж він.   Але Веда, яка перебувала в її свідомості й розуміла все, що трапиться потім, намагалася її зупинити. Тільки королеву гірських шаманів уже не можна було втримати.