Глава 26

Віра втупилася в екран комп’ютера, але цифри в графіку прийомів зливалися в один великий хаос.

Робота мала б допомогти відволіктися.

Зануритися у звичну рутину.

Але навіть цифри перед очима нагадували їй про Марка.

Бо вона пам’ятала, як уранці відповідала на його повідомлення, як відмовилася їхати разом, хоч він і наполягав.

Вона зробила все правильно.

То чому тепер її мучила дивна тривога?

— Ну що, життя в привілейованому світі важке?

Голос Тихона вирвав її з думок.

Віра підняла голову і побачила, як він стоїть біля стійки рецепції, схрестивши руки на грудях.

Його погляд був насмішкуватим, але в ньому жевріла цікавість.

— Що? — Вона навіть не одразу усвідомила, про що він.

— Я кажу, що ти виглядаєш так, ніби тебе цілу ніч ганяли між двома багатіями, які не можуть поділити золоту корону.

Віра закотила очі, але в глибині душі знала, що його слова влучили в точку.

— Вибач, що розчарую, але корони в мене немає.

— Ні? — Тихон зробив вигляд, що здивований.

— Та це ж просто шок!

Віра встала зі стільця, схрестивши руки на грудях.

— Чого тобі треба?

— Нічого особливого, просто спостерігаю, як ти втрачаєш контроль над ситуацією.

Віра зітхнула, пройшлася поглядом по розкладу прийомів і спробувала ігнорувати його присутність.

— Дякую за аналіз, докторе.

— Будь ласка, завжди радий допомогти, — Тихон усміхнувся і підморгнув їй.

Віра склала руки на грудях і тільки роздратовано хмикнула.

Їй і без його коментарів було важко.

Віра зітхнула і зробила вигляд, що переглядає записи пацієнтів, сподіваючись, що Тихон нарешті залишить її у спокої.

Але він навіть не думав іти.

— Якщо ти стоїш тут, значить, тобі нема чого робити? — кинула вона, не піднімаючи очей.

— Ой, ні, ти що. У мене купа роботи, просто вона не така цікава, як спостерігати за тобою, — Тихон хитро посміхнувся.

Віра зітнула губи, підняла на нього погляд і пронизала гострим поглядом.

— Знаєш, якщо б я не була в курсі, що ти одружений, то подумала б, що ти до мене залицяєшся.

— Ну так, що поробиш, я просто обожнюю спостерігати, як люди руйнують собі життя.

— Тихоне, ти нестерпний.

— А ти загадкова.

Віра тихо видихнула, вперлася ліктем у стійку рецепції.

— Чого ти хочеш?

— Хм… — він зробив вигляд, що серйозно задумався. — Може, почути, як тобі живеться в оточенні чоловіків, які не вміють ділитися?

Віра поставила чашку на стіл так різко, що кава ледь не розлилася.

— Ти з Алісою змовилися чи що?

Тихон підняв руки вгору, ніби здаючись.

— Аліса тут ні до чого, хоча, думаю, вона зараз стояла б осторонь і захоплено кивала.

— Ага, бо всі ви, як і вона, придумали собі картинку і тепер нав’язуєте її мені.

— Ой, Віро, хто ж тобі винен, що ти сама нам подаєш такий матеріал для роздумів?

Вона вже хотіла щось відповісти, коли Тихон раптом нахилив голову і примружився.

— Слухай, а якщо серйозно…

Віра з насторогою глянула на нього.

— Що?

— Як ти взагалі справляєшся з тим, що Марк і Вадим, м’яко кажучи, не ладнають?

Її спина напружилася.

Віра глибоко вдихнула, ніби намагаючись вигадати якусь спокійну відповідь.

— Я з цим не справляюся. Просто роблю вигляд, що цього не існує.

Тихон підняв брови.

— Серйозно? Це твоя стратегія? І як працює?

— Жахливо.

Тихон усміхнувся.

— Ну хоч чесно.

Віра закотила очі.

— Все, йди вже, мені треба працювати.

— Ага, дуже схоже на це, — Тихон підморгнув і нарешті рушив до свого кабінету, залишаючи Віру з головою, яка гуділа ще більше, ніж до цієї розмови.

Бо хоч вона і не зізнавалася, але Тихон мав рацію.

Її стратегія не працювала.

І довго це ігнорувати вона не зможе.

— Я вам кажу, що це неподобство!

Голос роздратованого чоловіка лунав настільки голосно, що навіть крізь зачинені двері кабінетів можна було почути його розлючені нотки.

Віра глибоко вдихнула і піднялася зі свого місця, ковзнувши поглядом по черзі пацієнтів, що вже почали занепокоєно перешіптуватися.

Перед стійкою реєстрації стояв чоловік років п’ятдесяти, широкоплечий, із важким поглядом.

Його обличчя налилося червоним від злості, руки були стиснуті в кулаки, а голос ставав дедалі гучнішим.

— Що це за сервіс такий?! Мені що, записуватися за пів року?! Я не збираюся чекати!

Медсестра за стійкою виглядала розгубленою, її руки злегка тремтіли, коли вона намагалася щось відповісти.

Віра швидко підступила ближче, намагаючись взяти ситуацію під контроль.

— Доброго дня, — її голос звучав рівно, хоч усередині вже починало закипати хвилювання.

Чоловік різко обернувся до неї, його очі блиснули роздратуванням.

— Це у вас тут такий підхід до клієнтів? Ви що, не розумієте, що я не можу чекати?!

— Я розумію, що ви засмучені, і ми постараємося вирішити вашу проблему, але прошу вас говорити спокійніше, щоб ми могли вам допомогти, — Віра зберігала м’який, але впевнений тон.

Чоловік видихнув крізь зуби, але не виглядав так, ніби збирається заспокоюватися.

— Я не для того плачу такі гроші, щоб чекати!

Віра зберігала спокійний вираз обличчя, але серце билося швидше.

Він був занадто емоційним, а його роздратування тільки наростало.

— Я впевнена, що ми можемо знайти для вас найкращий варіант, але зараз, будь ласка, давайте поговоримо спокійно, без криків.

Вона зробила крок у бік його картки, що лежала на стійці, але чоловік раптом змінив положення, ніби навмисно перекрив їй рух.

Щось у цьому змусило її серце пропустити удар.

Чоловік нахилився трохи ближче.

— Що, маленька, думаєш, можеш мною керувати?

Голос чоловіка прозвучав низько, із майже хижою насмішкою, і Віра відчула, як у неї по спині пробіг холод.