Глава 19

Віра сиділа на кухні, закутавшись у теплий кардиган, і машинально розмішувала ложечкою чай.

За вікном було похмуро, ніби погода вирішила підлаштуватися під її настрій.

Вона втупилася в телефон. Жодних повідомлень від Марка.

Після вчорашнього вона чекала від нього якогось жесту — нової витівки, флірту або хоча б саркастичного коментаря.

Але Марк мовчав.

І це, мабуть, уперше змусило її задуматися.

Вона видихнула, відклала телефон і піднялася.

Сьогодні в неї була невелика, але важлива місія — чекати сантехніка, який мав прийти ще годину тому.

Вона кинула погляд на кран у ванній, з якого продовжувала капати вода, і похмуро закотила очі.

— Ну звичайно. Як завжди, — пробурмотіла вона, набираючи номер майстра.

Після п’яти гудків ніхто не відповів.

— Чудово, — зітхнула Віра.

Вона відкрила двері, вирішивши хоч трохи провітрити квартиру, і саме в цей момент у під’їзді пролунав гучний, упевнений стукіт.

Віра підняла голову й побачила перед собою зовсім не сантехніка.

Перед нею стояв високий чоловік із твердим поглядом, коротким посивілим волоссям і поставою людини, яка звикла віддавати накази.

Артем Воронцов.

Вона одразу його впізнала.

Батько Марка.

І він явно був тут не просто так.

Віра ледь помітно стиснула пальці на дверній ручці.

— Доброго ранку, — сказала вона, намагаючись зрозуміти, з чого взагалі почати цю розмову.

Артем Воронцов оглянув її швидко, оцінююче, без будь-яких емоцій на обличчі.

— Доброго, — його голос був низьким, трохи хриплуватим, але спокійним.

Він стояв рівно, ніби перед ним був не звичайний візит, а військовий брифінг.

Віра розуміла, що дивиться на людину, яка все життя трималася на жорсткій дисципліні.

— Ви мене знаєте? — запитала вона прямо.

— Я багато чого знаю, — коротко відповів він.

Віра чекала, що він пояснить, але Артем не поспішав розкривати карти.

— Вибачте, але як ви мене знайшли?

— Я не шукав, — чоловік глянув на двері її квартири, потім знову на неї. — Просто випадковість.

Але щось у його тоні змусило Віру сумніватися, що це справді випадковість.

Віра мовчала, відчуваючи, як напруга між ними стає відчутнішою.

Артем Воронцов не виглядав злим чи роздратованим. Швидше — оцінюючим.

Наче перед тим, як щось сказати, він хотів для себе зробити висновки.

— То це ви та сама Віра Коваль? — промовив він нарешті.

Віра моргнула.

— В чому саме «та сама»?

— Та, про яку тепер говорить усе місто, — в його голосі не було насмішки, лише спокійний, навіть трохи байдужий тон.

— Якщо ви про ці дурні статті, то я не маю до них жодного стосунку.

Артем злегка кивнув.

— Отже, це не ви вирішили стати супутницею мого сина на прийомі?

Віра збентежено стиснула губи.

— Ні, це було рішення Марка.

— Але ви не заперечували.

Вона не знала, що відповісти.

Він сказав це не з докором, а просто як факт.

Але навіть такий тон змушував її відчувати, що вона зараз стоїть перед кимось, кому доведеться доводити свою правоту.

Віра зітхнула, намагаючись зберегти спокій.

— Я не бачу сенсу в цій розмові, пане Воронцов.

— Артем, — перебив він, ніби не любив формальностей.

— Гаразд. Артеме, — вона трохи різко підкреслила ім’я, — якщо ви хочете мене про щось запитати, робіть це прямо.

Він нахилив голову, ніби на секунду задумався.

— Добре. Що вам потрібно від мого сина?

Віра здивовано блимнула.

— Вибачте, що?

— Ви мене почули, — Артем схрестив руки на грудях.

Віра відчула, як у ній закипає роздратування.

— Ви справді думаєте, що я щось від нього хочу?

— Саме це я і намагаюся зрозуміти.

Вона міцніше стиснула дверну ручку, змушуючи себе дихати рівно.

— Послухайте, я не розумію, чому ви вирішили, що мені щось потрібно.

— Бо мій син не звик публічно заявляти про свої стосунки.

— А я тут до чого?

— Саме це я і хочу дізнатися.

Віра важко зітхнула.

— Добре. Якщо ви вже тут, давайте хоча б відійдемо від дверей.

Артем не відразу зреагував, ніби оцінював її пропозицію.

— Ви хочете запросити мене всередину?

— Ні, — Віра скептично глянула на нього. — Я хочу, щоб сусіди перестали визирати з-за дверей.

Артем ледь помітно усміхнувся, ніби це зауваження його розвеселило.

— Гаразд, — він кивнув і зробив крок уперед.

Віра відступила, пропускаючи його в квартиру.

Як тільки він увійшов, вона зрозуміла, наскільки ця людина заповнює собою простір.

Він навіть не намагався нічого демонструвати, але його постава, впевненість у рухах — усе це видавало звичку контролювати ситуацію.

— Нічого так, затишно, — сказав він, оглядаючись.

— Не дотягує до маєтку Воронцових?

Артем кивнув, ховаючи усмішку.

— Але є свій шарм.

Віра закотила очі й пішла на кухню.

— Ну раз вже ви тут, можете зробити хоч щось корисне.

— Наприклад?

Вона вказала на ванну кімнату.

— Кран тече. Я викликала сантехніка, але він, схоже, вирішив не з’являтися.

Артем нахмурився, але, схоже, не від самої ідеї, а від того, що вона так легко ним розпорядилася.

— Ви часто змушуєте незнайомих чоловіків ремонтувати сантехніку?

— Ні, але ви ж не незнайомий. Ви — батько Марка, а значить, тимчасовий тато на господарстві.

Вона кинула цю фразу просто, без вагань, із легким сарказмом.

І, на її здивування, Артем тихо засміявся.

— Ну, в такому разі… ведіть мене до крана, дочко.

Артем закотив рукави сорочки й пішов слідом за Вірою до ванної кімнати.

— Так, подивимось, що у вас тут за катастрофа, — пробурмотів він, нахиляючись над раковиною.

Віра сперлася на дверний косяк, склавши руки на грудях.