Глава 17

— Віро, ти сидиш так, ніби йдеш не на прийом, а на страту.

Аліса перехилилася через спинку дивана й критично оглянула подругу, яка втупилася в коробку з новими туфлями.

— Я просто... морально налаштовуюся, — пробурмотіла Віра.

— Ага, виглядає так, ніби ти викликаєш духів.

Віра зітхнула й кинула на неї невдоволений погляд.

— Ти ж знаєш, що я не люблю цього всього.

— І все ж ти йдеш, — Аліса підняла брову. — Значить, не так уже й не любиш.

Віра закусила губу, але сперечатися не стала.

Вона й справді могла відмовитися. Знайти виправдання, сказати, що не хоче.

Але цього не зробила.

— Просто хочу виглядати нормально, без зайвого пафосу, — пробурмотіла вона.

Аліса засміялася.

— Любонько, ти йдеш з Марком Воронцовим на офіційний прийом. Повір, зайвого пафосу там вистачатиме й без тебе.

Віра скептично підняла брову.

— І це має мене заспокоїти?

— Це має допомогти тобі прийняти неминуче.

Віра важко видихнула й знову подивилася на туфлі.

Щось їй підказувало, що сьогоднішній вечір дійсно змінить більше, ніж їй би хотілося.

Віра все ще дивилася на туфлі, ніби вони зараз самі дадуть їй відповідь на всі запитання.

— Тобто ти хочеш сказати, що я не можу просто прийти, випити келих шампанського, трохи поговорити й поїхати додому?

Аліса пирхнула.

— О, люба, ні. Ти не просто «прийдеш». Ти з’явишся.

— А це не одне й те саме?

— Абсолютно ні, — Аліса пересіла ближче й зробила серйозний вираз обличчя. — Давай поясню тобі правила гри.

Віра закотила очі.

— Ну, звичайно. Давай, просвіти мене.

— По-перше, ти входиш у залу на підборі, впевнено, гордо, ніби ти все життя відвідувала такі заходи.

— Я все життя намагалась уникати таких заходів.

— Неважливо. Сьогодні ти світська левиця, і тобі це подобається.

— Неправда.

— Мовчи, ти вже вживаєшся в роль! — Аліса підморгнула.

Віра закрила обличчя руками.

— О, Господи…

— По-друге, Марк обов’язково зробить вигляд, що не може відвести від тебе очей.

— Тобто «зробить вигляд»?

— Ну, може, він і справді не зможе, — Аліса хмикнула. — Ти ж у нас сьогодні фатальна жінка.

Віра простогнала й знову втупилася в туфлі.

— І що, це все?

— Ага, залишилася остання, третя умова.

Віра перевела на неї втомлений погляд.

— Ну, викладай.

Аліса серйозно подивилася їй у очі.

— Ти повинна насолоджуватися цим.

Віра кліпнула.

— Що?

— Не хвилюватися, не переживати, що ти там не впишешся. Просто отримати задоволення від вечора.

Віра стиснула губи.

Ось це вже звучало як складне завдання.

— Насолоджуватися? — Віра скептично підняла брову. — Алісо, ти забула, хто я? Я не створена для всього цього блиску й світських інтриг.

Аліса усміхнулася, ніби чекала цих слів.

— Ти створена для всього, що захочеш. Просто зараз тобі страшно.

Віра зітхнула й відкинулася на спинку дивана.

— Мені не страшно.

— Ой, ну звичайно. Тому ти вже хвилин десять дивишся на ці туфлі, ніби вони ось-ось нападуть на тебе.

Віра кинула на неї спопеляючий погляд.

— Просто… я не знаю, чи хочу цієї уваги.

Аліса нахилилася вперед, спершись ліктями на коліна.

— А ти маєш вибір?

— Що ти маєш на увазі?

— Те, що ти вже в центрі уваги, Віро. Неважливо, що ти не світська дама, що ти просто адміністратор клініки. Ти поруч із Марком. А Марк — це… Марк.

Віра стиснула губи.

— Ти говориш так, ніби це щось значить.

— Це значить. І ти це знаєш.

Віра не одразу відповіла.

Бо Аліса мала рацію.

Як тільки вона з’явиться поруч із Марком на цьому прийомі — все зміниться.

— Добре, — вона випрямилася. — Ти хочеш, щоб я насолоджувалася цим вечором?

— Так.

— Тоді давай закінчувати з підготовкою, бо якщо я ще трохи посиджу тут із тобою, я точно передумаю.

Аліса голосно клацнула пальцями.

— Ось це правильний настрій!

Віра зітхнула й узяла туфлі.

Нехай буде, як буде.

— Готова? — запитала Аліса, поправляючи останні пасма Віри.

Віра глянула на себе в дзеркало.

Темно-синя сукня ідеально облягала її фігуру, витончено підкреслюючи силует. Волосся укладене у легкі хвилі, макіяж мінімальний, але влучний — трохи підкреслені очі, ніжний блиск на губах.

Вона виглядала… інакше.

Віра звикла бачити себе простою — зібраний хвіст, легкий макіяж, повсякденний одяг. Але зараз, дивлячись у дзеркало, вона бачила жінку, яка справді могла стати частиною цього блискучого світу.

І ця думка її бентежила.

— Віра? — Аліса легенько торкнулася її плеча.

Вона моргнула, повертаючись до реальності.

— Так. Просто… дивно бачити себе такою.

Аліса усміхнулася й підперла підборіддя рукою.

— Знаєш, у чому найбільший парадокс?

— В чому?

— Ти завжди була такою. Просто тепер ти це бачиш.

Віра видихнула, спробувала випростатися й вирівняти плечі.

— Окей. Залишилося тільки…

— Взутися, — швидко підказала Аліса, кивнувши на туфлі.

Віра взяла витончені сріблясті босоніжки й швидко застебнула ремінці.

— І тепер?

Аліса підняла великий палець.

— Тепер ти офіційно готова зводити чоловіків з розуму.

Віра скептично звела брову.

— Ніби я це роблю.

— Ой, ну звичайно. Просто так Марк запросив тебе як свою супутницю.

Віра стиснула губи.

Марк.

Він скоро буде тут.

І тоді вже точно не буде шляху назад.

— Ну все, я свій обов’язок виконала, — Аліса схопила сумочку й попрямувала до дверей. — Тепер мені ще треба зробити з себе людину, поки Тихон вкотре не заявить, що я й без макіяжу прекрасна.

— О, який жах, чоловік, який тебе цінує, — саркастично протягнула Віра.