Глава 13

Віра сиділа на кухні, обхопивши руками чашку з ще гарячим чаєм. Вікно було прочинене, впускаючи в кімнату прохолодний вечірній вітерець, який розвіював пасма її волосся. Вона провела пальцем по краю чашки, вдивляючись у темряву за вікном і намагаючись зрозуміти, чи правильно зробила, що погодилася на це побачення з Марком.

Вона знала, що це було імпульсивне рішення. Емоції після зустрічі з Вадимом все ще вирували в її грудях, змушуючи сумніватися у власних почуттях. Вона ж хотіла, щоб усе залишилося в минулому, правда? Вона не могла дозволити собі знову відкритися тому, хто одного разу вже залишив її без пояснень.

«Марк – хороший варіант», – переконувала вона себе. Легкий, безтурботний, харизматичний. Його увага була приємною, а залицяння – ненав'язливими. В ньому не було тієї темряви, що в Вадимі.

Але чи потрібно їй щось легке? Чи вистачить їй простої симпатії, щоб витіснити з думок те, що було між нею і Вадимом?

Віра зітхнула й відкинулася на спинку стільця. Часу на роздуми більше не залишалося – вона вже погодилася. І навіть якщо її серце не зовсім впевнене, розум підказував, що це правильне рішення.

Вона встала, поставила чашку в раковину і рушила до шафи – потрібно було вибрати, що одягнути на побачення.

Віра відкрила шафу й на мить задумалася.

Що вибрати? Щось занадто офіційне – і Марк сприйме це як натяк на серйозність намірів. Щось надто відверте – і це буде виглядати так, ніби вона справді хоче спокусити його.

Вона не хотіла ні того, ні іншого.

Рука мимоволі потягнулася до чорної сукні з відкритими плечима, але вона швидко сховала її назад. Ні. Це було занадто.

Зрештою, вона зупинилася на елегантному, але стриманому варіанті – темно-синя сукня довжини міді, яка підкреслювала фігуру, але не була викличною. Легка хвиля тканини спадала по тілу, створюючи відчуття невимушеної елегантності.

Вона перевірила себе в дзеркалі. Трохи косметики – підкреслити очі, зробити губи більш виразними. Легка хвиля в волоссі – не надто ідеально, але досить, щоб виглядати доглянуто.

«Просто звичайне побачення», – сказала вона собі вголос.

Але чомусь у грудях все ще було те саме неприємне хвилювання, яке не мало жодного стосунку до Марка.

Віра глянула на годинник. Залишалося ще десять хвилин до його приїзду. Вона взяла клатч, ще раз глянула в дзеркало, вирівняла плечі.

«Головне – не думати. Просто насолоджуватися вечором.»

Дзвінок у двері.

Марк був тут.

Віра зробила глибокий вдих, провела руками по сукні, намагаючись зібратися, й відкрила двері.

Марк стояв на порозі, як завжди, впевнений у собі, з лукавою усмішкою й легким ароматом дорогого парфуму. Він кинув на неї оцінюючий погляд і присвиснув:

— Ого, принцесо, ти виглядаєш приголомшливо.

Віра усміхнулася краєчком губ, не показуючи справжніх емоцій.

— Не перебільшуй.

— Аж ніяк, — Марк простягнув їй руку, — але якщо ти не хочеш компліментів, я можу просто викрадати тебе без слів.

Віра хмикнула, прийнявши його руку, і зачинила двері за собою.

На вулиці стояв його темний автомобіль, блискучий під світлом ліхтарів. Марк відкрив перед нею дверцята й дочекався, поки вона сяде, перш ніж обійти машину й зайняти місце водія.

— Тож, — він повернувся до неї, поки заводив мотор, — ти хвилюєшся перед нашим побаченням чи просто думаєш, що це буде нудно?

Віра скосила на нього погляд.

— Це питання з підступом?

— Абсолютно, — без жодного докору сумління визнав він.

Вона лише покачала головою, дивлячись у вікно, доки машина плавно виїжджала на дорогу.

Віра справді хотіла відволіктися. Хотіла, щоб цей вечір пройшов легко. Але глибоко всередині вона розуміла — навіть у машині Марка, навіть дорогою на побачення, її думки все ще були десь зовсім в іншому місці.

Марк кинув на неї швидкий погляд, коли вони виїхали на головну дорогу.

— Ну, ти сьогодні особливо мовчазна. Я розумію, що виглядаю чудово, але хочеш сказати, що ти так засліплена, що слів не знаходиш?

Віра скептично хмикнула.

— Ти дуже самовпевнений.

— Я реаліст, — він підморгнув і змінив швидкість, впевнено маневруючи на дорозі.

Віра відвела погляд у вікно. Місто повільно занурювалося в нічний ритм: вогні реклами, відблиски фар, перехожі, які поспішали у своїх справах.

— Отже, як минув твій день? — продовжив Марк, ненав’язливо переводячи тему.

— Нормально, — відповіла вона, але її голос прозвучав надто сухо.

— Ага, зрозумів. — Він кивнув, не відриваючи погляду від дороги. — Сьогодні ти не в гуморі.

Віра відчула укол провини.

— Ні, все добре. Просто… трохи втомилася.

— Якщо ти погодилася піти зі мною, значить, втомилася не настільки, — він усміхнувся, але цього разу без звичної грайливості.

Вона не знала, чи то було припущення, чи перевірка її настрою.

— Напевно, мені справді потрібно трохи розвіятися, — зітхнула Віра, не уточнюючи причин.

Марк коротко глянув на неї.

— Гаразд. Тоді я зроблю все можливе, щоб цей вечір не перетворився на ще один день, який тобі хочеться забути.

Віра вперше за вечір подивилася на нього уважніше.

І усвідомила, що він справді старається.

Машина плавно загальмувала, і Віра помітила, що вони не біля ресторану чи затишного кафе, як вона очікувала.

Вона подивилася на Марка.

— І де ми?

Він загадково усміхнувся й, не відповідаючи, вийшов із машини. Віра зітхнула й теж вийшла, уважно оглядаючи місцевість.

Вони зупинилися біля старого ангара, з якого лунала тиха музика та приглушені голоси. Над входом висів неоновий напис, що переливався м’яким синім світлом.

— Це… якийсь клуб?

— Не зовсім, — Марк, усе ще загадково всміхаючись, простягнув їй руку.

Віра трохи вагалася, але взяла його долоню, дозволяючи провести себе всередину.

Як тільки вони зайшли, її охопило здивування.