Глава 12

Віра думала, що після тієї розмови все стане простіше. Що вона зможе повернутися до звичного життя, а Вадим – до свого. Але він, здається, мав інші плани.

Спочатку це виглядало випадковістю. Вона зайшла до Аліси на ранкову каву – і там був Вадим, який, за словами подруги, «забіг на хвилинку».

Потім вона пішла в клініку – і виявилося, що Вадим привіз якісь документи Тихону, бо «все одно був неподалік».

Вона мовчки терпіла. Робила вигляд, що не помічає його поглядів, що не чує, як він ненароком питає про неї в інших. Але коли в обідню перерву в коридорі клініки випадково зіштовхнулася з ним, зрозуміла – це вже занадто.

— Вибач, я не хотів, — сказав він, допомагаючи їй підняти з підлоги зошит із записами.

Віра скептично примружилася.

— Справді?

Вадим кивнув, виглядаючи занадто невимушено.

— Так. Просто був поруч.

Віра закусила губу, стримуючи емоції.

— Зрозуміло. Значить, ми просто знайомі. І ти просто поруч.

Він посміхнувся:

— Ти ж цього хотіла?.

Вона нічого не відповіла, лише взяла зошит і пішла далі. Але всередині знову все перевернулося.

Віра щиро сподівалася, що після цієї зустрічі Вадим припинить своє «ненавмисне» з’явлення в її житті. Але, як виявилося, він мав інші плани.

Увечері Аліса написала їй повідомлення:

Аліса: «Віро, завтра забери Ростиславу з садочка, будь ласка. Ми з Тихоном на важливій зустрічі, не встигнемо.»

Віра: «Без проблем.»

Все було добре, поки наступного дня, прийшовши до садка, вона не помітила біля входу знайому постать.

Вадим.

Віра загальмувала на пів кроці, але потім, узявши себе в руки, підійшла ближче.

— Що ти тут робиш? — тихо спитала вона.

Він знизав плечима:

— Забираю Ростиславу.

— Серйозно?

— Тихон попросив Олега, Олег попросив мене.

Віра заплющила очі, роблячи повільний вдих.

— Тобто ти знову випадково поруч?

— Виходить, що так, — усміхнувся він.

У цей момент двері садочка відчинилися, і Ростислава радісно вибігла назустріч.

— Тьотю Віро! Дядю Вадиме! А можна в кафе? — підстрибуючи на місці, запитала Ростислава, коли вони підійшли до машини. — У нас з мамою традиція: після садочка йдемо за морозивом!

Віра поглянула на Вадима, очікуючи, що той знайде спосіб відмовити, але він лише розвів руками.

— Не бачу причин відмовляти дитині.

Ростислава радісно заплескала в долоні.

— Тоді в «Слоненя»!

Це було дитяче кафе неподалік, куди її часто водили батьки. Віра зітхнула.

— Гаразд, але ненадовго.

— Ура! — дівчинка швидко залізла в машину.

Через десять хвилин вони вже сиділи за столиком у кутку, поки Ростислава з ентузіазмом розглядала меню з картинками.

— Дядю Вадиме, а що ви любите?

Він усміхнувся, трохи нахилившись до неї:

— Морозиво з карамеллю.

— О, як тато!

Віра не змогла втримати посмішку.

— А тобі що взяти?

— Велику вафельну кульку, як любить дядько Кирил!

— Дівчинко, ти береш приклад з усіх чоловіків нашого кола? — запитала Віра, розважаючись із нею.

Ростислава кивнула.

— Тому що вони найкращі!

Віра кинула швидкий погляд на Вадима.

— Спірне питання.

Він усміхнувся, але промовчав.

Поки вони чекали на замовлення, Ростислава бавилася виделкою, а Віра задумливо перегортала серветку в руках. Вадим, помітивши цю тишу, вирішив її порушити.

— Ростиславо, а ти знала, що твій тато був дуже серйозним хлопчиком?

— Ні! — очі дівчинки загорілися цікавістю.

Віра теж підняла погляд.

— А це щось нове.

Вадим усміхнувся, відкинувшись на спинку стільця.

— Одного разу, коли нам було років десять, ми з хлопцями вирішили змайструвати таємний штаб у лісі. Все було серйозно: карти, план втечі, навіть паролі. Але Тихон… — він хмикнув, — …Тихон вирішив, що штаб має бути не просто таємним, а ще й захищеним.

Ростислава широко розплющила очі.

— А що він зробив?

— Він узяв книгу з татового кабінету — щось там про військову стратегію — і заявив, що ми повинні зробити укріплення.

— І ви зробили? — з цікавістю втрутилася Віра.

Вадим ледь стримав сміх.

— Спробували. Ми накопали рів, натягнули мотузки між деревами… Але, коли настав час перевірити, чи все працює, першим у пастку потрапив…

— Тихон? — припустила Віра, вже здогадуючись.

— Ні, Кирило, — Вадим розсміявся. — Він спіткнувся об нашу «невидиму» нитку й звалився в рів, який сам же й копав.

Ростислава теж почала сміятися.

— А тато?

— Тато залишився незворушним. Він сказав: «Ми маємо навчитися на чужих помилках».

— Це точно тато! — дівчинка аж заплескала в долоні.

Віра, ледве стримуючи посмішку, похитала головою.

— І що було далі?

— А далі прийшов Олег і сказав, що ми всі ідіоти. І що замість цього треба було просто побудувати будиночок на дереві.

— І побудували?

Вадим хитро примружився.

— А як ти думаєш?

— Побудували! — Ростислава впевнено кивнула, ледь не стрибаючи на місці.

Вадим зробив вигляд, що вагається.

— Ну… майже.

— Як це — майже? — Віра примружила очі.

— Ми вибрали величезний дуб, принесли дошки, мотузки, навіть драбину зняли в Олега вдома. Але тоді з’явився Марк і заявив, що він буде капітаном цієї «фортеці».

— І що сталося?

— Почалася війна.

Віра розсміялася.

— Зовсім не здивована.

Ростислава теж здавалася враженою.

— І хто виграв?

— Ніхто, — зітхнув Вадим. — Бо як тільки ми почали ділити посади, прийшов батько Тихона і змусив нас усе прибрати.

— І що було далі? — Ростислава уважно подивилася на нього.

Вадим лукаво усміхнувся.

— Далі ми зрозуміли, що треба планувати хитріше.