Глава 10

Аеропорт зустрів їх м’яким вечірнім світлом і звичним гулом гучномовців. Марк, Тихон, Олег і Кирило стояли біля виходу з терміналу, поглядаючи на двері, звідки ось-ось мав з’явитися Вадим.

— Я б поставив гроші, що він буде з валізою рівно на десять хвилин, а потім кине її в машину і більше не згадає, — сказав Кирило, сунувши руки в кишені пальта.

— У нього є звичка повертатися без нічого, — погодився Олег, усміхаючись краєм губ.

— Він узагалі має звичку зникати, а потім з’являтися так, наче цього не було, — пробурмотів Тихон.

Марк нічого не сказав, лише схрестив руки на грудях і уважно стежив за дверима.

І ось вони відчинилися, і Вадим ступив у прохолодне повітря міста.

Він майже не змінився — той самий розмірений крок, впевнена постава, лише в погляді з’явилася якась тінь, яку було важко розгледіти. Високий, трохи ширший у плечах, ніж раніше, темне волосся акуратно підстрижене, але не надто коротке. Його карі очі ковзнули по обличчях друзів, і на губах з’явилася легка усмішка.

— Дивіться, які знайомі обличчя, — промовив він, зупинившись перед ними.

— Не всі, хто хоч раз зникає, мають право так говорити, — відповів Тихон, скептично оглядаючи його з голови до п’ят.

Вадим коротко розсміявся й простягнув йому руку. Тихон хитнув головою, але потис її.

— Раді бачити, Вадиме, — додав Олег, поплескавши його по плечу.

— Це добре, бо я, здається, тут надовго.

Марк мовчки дивився на нього, а потім кивнув.

— Їдемо?

— Їдемо, — підтвердив Вадим, вдихаючи холодне повітря.

Машина м’яко котилася вулицями вечірнього міста. Вадим сидів на пасажирському місці поруч із Олегом, який вів авто, а на задньому сидінні розмістилися Марк, Тихон і Кирило.

— Тож як воно — знову вдома? — першим порушив тишу Тихон.

Вадим відкинувся на спинку сидіння і злегка розслаблено потер шию.

— Знаєш, дивне відчуття. Здавалося, що змінився сам, а місто залишилося таким, як і було. Або, може, просто ще не встиг помітити змін.

— Ой, ти ще не встиг почути новини, — засміявся Кирило. — У нас тепер є один загальний клопіт.

Вадим перевів на нього погляд.

— Що за клопіт?

— Марк.

Марк скептично хмикнув, схрестивши руки на грудях.

— Дуже смішно.

— Ні, ти справді став нашим клопотом, — продовжив Кирило, зухвало усміхаючись. — Зазвичай ти бавився без наслідків, а тут…

— Тут? — Вадим поглянув на нього з цікавістю.

— Тут дещо змінилося, — втрутився Олег, не відриваючи погляду від дороги. — І деякі люди, здається, почали поводитися не так, як раніше.

— Тепер уже цікавіше, — Вадим хитнув головою. — Про кого йдеться?

— Деталі дізнаєшся в ресторані, — відповів Марк, натякаючи, що не збирається розводити балачки в авто.

Вадим примружив очі, ніби роздумуючи, але потім кивнув:

— Добре. Почекаю.

В машині запала коротка тиша.

— А як тобі за кордоном? — запитав Олег, змінюючи тему.

Вадим знизав плечима:

— Робота, рутина. Інше місто, інші люди, але все те саме.

— Не те саме, якщо ти повернувся, — відзначив Тихон.

— Є речі, заради яких варто повертатися, — невизначено відповів Вадим.

Марк знову кинув на нього погляд, ніби намагаючись розгадати підтекст цих слів. Але не сказав нічого.

Коли вони приїхали до квартири Тихона й Аліси, Вадим навіть не встиг як слід оглянути знайомий інтер’єр — з коридору до вітальні вибігла маленька дівчинка з темними кучерями. Вона зупинилася, уважно глянувши на гостей, а потім рішуче підбігла до Тихона і взяла його за руку.

— Татку, я вже вечеряла, але десерт ще можна, так?

Тихон скептично поглянув на неї:

— Ми так домовлялися?

Ростислава надула губи:

— Але дядько Олег мені казав, що можна!

Олег, почувши своє ім’я, голосно засміявся:

— О, малявко, не здаєш своїх, так?

Вадим уважно стежив за сценою і тільки тепер його обличчя змінилося. Він перевів погляд із Тихона на дівчинку й повільно запитав:

— І хто в нас ця леді?

Ростислава підняла на нього свої великі карі очі.

— Я — Ростислава.

Вадим мовчав. Потім поглянув на Тихона, який тільки знизав плечима.

— Так, знайомся, моя донька, — коротко сказав він.

— Ого… — Вадим провів долонею по потилиці, здивовано хитаючи головою. — Чотири роки мене не було, а тут уже діти.

— Тобі просто час летить повільніше, — пожартував Марк.

Ростислава уважно подивилася на Вадима, а потім раптом нахилила голову:

— А ви хто?

Вадим підморгнув їй:

— Друзі твого тата.

Вона зосереджено глянула на Тихона, ніби перевіряючи, чи правда це. Потім серйозно заявила:

— Друзі тата — мої друзі.

Вадим усміхнувся:

— Тоді домовилися.

Ростислава, задоволена відповіддю, хитнула головою й побігла до кухні, голосно щось запитуючи в Аліси.

Вадим залишився стояти, все ще трохи здивований.

— Треба звикнути до того, що тепер у нас є маленька принцеса, — сказав Кирило, поплескавши його по плечу.

— Бачу, багато що змінилося, — тихо пробурмотів Вадим. Але Марк помітив у його погляді щось більше, ніж просто подив.

Коли Ростислава побігла до кухні, у вітальні запанувала тиша. Вадим провів рукою по обличчю, ніби зважував щось у думках, а потім важко зітхнув і заговорив:

— Я знаю, що винен перед вами. Чотири роки… Це занадто.

Марк зітхнув і перехрестив руки на грудях:

— Ну, хоча б розумієш.

— Та годі, — втрутився Тихон, — ми тут не для того, щоб тебе картати.

— Але ви маєте право, — Вадим усміхнувся, але в цій усмішці не було легкості. — Коли я погодився працювати з тим політиком, усе виглядало безпечно. Але мої люди… Вони випадково перейшли дорогу не тим людям. А далі — ви самі розумієте.

Олег схилив голову:

— Мафія?

— Називай як хочеш, — Вадим знизав плечима. — Це не було щось глобальне, але достатньо серйозне, щоб змусити мене зникнути. Я не хотів, щоб вас зачепило. Тому вирішив вирішити все сам.