Глава 9

— Ну що, підемо розважитися? — Аліса усміхнулася, лукаво спостерігаючи за Вірою, яка невпевнено закутувалася в шарф.

— Ти так кажеш, ніби я добровільно погодилася.

— Але ж погодилася! — Аліса хитро підморгнула.

Віра закотила очі, ховаючи усмішку.

Аліса ще зранку написала, що вони з Тихоном і Ростиславою збираються на ковзанку, і Вірі просто необхідно скласти їм компанію. Відмовитися було неможливо, бо Аліса — це стихійне лихо, яке не приймає «ні» за відповідь.

Коли вони вийшли на лід, Віра одразу ж пошкодувала про своє рішення.

— Ти ж каталася раніше? — Тихон допоміг Ростиславі встати на ковзани, поки Аліса реготала, спостерігаючи за розгубленим виразом Віри.

— Колись давно… — пробурмотіла Віра, обережно ступаючи на лід.

Аліса одразу ж під’їхала ближче, взявши її за руку.

— Тоді це буде весело!

«Весело» — це було неправильне слово. Це було суцільне випробування на виживання.

Лід був слизьким, люди навколо проносилися на шаленій швидкості, а Ростислава, сміючись, уже від’їхала від них разом із Тихоном, ніби вона тут народилася.

— Тримайся рівніше, — повчально сказала Аліса, поки Віра невпевнено балансувала на місці.

— Я й так намагаюся не впасти!

— Тоді дозволь тобі допомогти.

Віра різко повернула голову на знайомий голос і мало не втратила рівновагу.

Марк.

Він стояв на льоду так, ніби це була його територія, з легким нахилом голови і зухвалою усмішкою на губах.

— Ти як тут опинився? — Віра звузила очі, підозріло дивлячись на Марка.

— Олег написав, що ви тут розважаєтесь.

— І ти просто так вирішив приєднатися?

— А чому ні?

Віра перевела погляд на Алісу, яка з усією невинністю поправляла шапку Ростиславі.

— Алісо…

— Що? Я просто згадала про ковзанку в розмові з Олегом, а він уже сам вирішив, кому про це розповідати. — Вона усміхнулася. — Це ж відкритий каток, усі можуть сюди прийти.

Марк легко під’їхав ближче, не відриваючи від Віри погляду.

— Якщо тобі потрібна підтримка, можеш узяти мене за руку.

— Дякую, впораюся, — швидко відрізала вона.

— Упевнена? — Його губи розтягнулися в ще ширшій усмішці.

— Так!

— Гаразд, але якщо раптом тобі стане страшно…

— Не стане.

— …то я все одно буду поруч.

Віра тільки зітхнула, усвідомлюючи, що з Марком все завжди набагато складніше, ніж здається.

Віра невпевнено зробила крок, відчуваючи, як ковзани одразу намагаються втекти з-під неї. Вона виставила руки в сторони, намагаючись знайти рівновагу, але вже через секунду відчула, як хтось бере її за лікоть.

— Давай, принцесо, я підстрахую, — хрипкувато промовив Марк, нахиляючись ближче.

Віра закотила очі, але дозволила йому підтримати себе, поки вони повільно виїжджали на центр ковзанки.

— Я чудово катаюся, — заперечила вона, намагаючись вирвати лікоть із його руки.

— Я й не сумніваюся, просто люблю бути поруч.

Віра пирхнула, але не стала заперечувати. У дитинстві вона дійсно часто каталася, але це було так давно, що зараз вона почувалася наче вперше на льоду.

— І часто ти ходиш на ковзанку? — спитала вона, трохи пришвидшуючи рухи.

— О, ні. Я більше люблю екстрим: лижі, сноуборд, швидкість.

— Звісно, — зітхнула Віра. — Ти ж у нас адреналінозалежний.

Марк усміхнувся, відштовхнувшись і зробивши кілька різких рухів, об’їхавши її колом.

— А ти чого не катаєшся, якщо раніше любила?

— Та якось часу не було. — Вона обережно зробила ще один крок.

— Час можна знайти, якщо є бажання, — зауважив Марк, знову вирівнюючись поруч.

Віра не відповіла, лише міцніше стисла губи.

Марк тим часом плавно взяв її за руку і повільно потягнув уперед, змушуючи її прискоритися.

— Розслабся, — прошепотів він, коли вона інстинктивно напружилася. — Просто довірся мені.

— Це найгірший спосіб мене заспокоїти, — буркнула вона, але все ж дозволила собі трохи розслабитися.

— О, принцесо, це ти ще не знаєш найкращих, — усмішка Марка стала хижою.

Віра тільки скосила на нього очі, але сперечатися не стала.

Після катання на ковзанах усі вирішили зігрітися в затишному кафе неподалік. Аліса швидко зайняла столик біля вікна, звідки відкривався чудовий вид на засніжену площу, і першою зробила замовлення для себе та Тихона. Ростислава тихо спала після активного дня, тож вони з чоловіком насолоджувалися рідкісною хвилиною спокою.

Віра вмостилася навпроти, скинувши шапку та розтираючи пальці, які ще зберігали прохолоду від льоду. Марк зайняв місце поруч, ніби це було найочевидніше рішення.

— Тобі щось замовити? — поцікавився він, спираючись ліктем на спинку стільця.

— Капучино, — відповіла Віра, не глянувши на нього.

— А ще? Тобі треба підкріпитися, — Марк хитро примружився.

— Я впораюся з кавою, — посміхнулася вона.

— Будь ласка, ще десерт для неї, — Марк кинув офіціанту лукавий погляд, поки той записував замовлення.

Віра закотила очі.

— Ти ж розумієш, що я не зобов’язана це їсти?

— О, я знаю, але ти все одно скуштуєш, — впевнено відповів Марк.

Аліса, яка спостерігала за ними, хихикнула:

— Я навіть не знаю, хто з вас упертіший.

Тихон, попиваючи чорну каву, скептично підняв брову:

— Я знаю.

Віра зробила вигляд, що не почула, і потягнулася за чашкою, яку їй поставив офіціант. Запах свіжої кави трохи розвіяв втому.

— Якщо чесно, я скучила за такими зустрічами, — сказала вона, вдихаючи аромат.

— То хто тобі заважає частіше приходити? — Аліса підперла підборіддя рукою.

— Робота, втома… — Віра знизала плечима.

— Імовірно, ще й непереборне бажання уникати мене, — додав Марк, спостерігаючи за нею з ледь помітною усмішкою.

Віра зітхнула:

— Ну чому ти завжди робиш усе драматичнішим, ніж воно є?