Глава 8

Минуло кілька днів, і Віра вже майже забула про той ранковий діалог із Марком. Точніше, намагалася забути. Але щоразу, коли брала телефон і бачила його ім’я в недавніх викликах, спогади нахабно лізли в голову.

Та зараз вона про це не думала. Вона стояла перед дверима квартири Аліси й Тихона, притримуючи коробку з солодощами, які купила дорогою.

Двері відчинилися майже одразу — Аліса встигла лише глянути на неї, як усміхнулася й відступила вбік:

— Заходь. Вони вже тут.

— Вони? — насторожено перепитала Віра, але вже зробила крок усередину.

І варто було їй зайти у вітальню, як знайомий голос змусив її закотити очі.

— О, наша принцеса прийшла! — Марк розтягує губи в задоволеній усмішці, сидячи на дивані з келихом вина в руці. — Ми вже почали хвилюватися.

— Не «ми», а ти, — поправив його Олег, сидячи поруч і перекидаючи карткову колоду.

Кирило, що стояв біля вікна, лише похитав головою, а Тихон, який сидів у кріслі з Ростиславою на колінах, посміхнувся й кивнув Вірі:

— Проходь, не бійся, у нас мирна зустріч.

Віра театрально зітхнула й поклала коробку з тістечками на стіл.

— Добре, якщо мирна. Але якщо ще раз назвеш мене «принцесою», — вона глянула на Марка з прищуром, — я попрошу Ростиславу розмалювати тобі обличчя фломастерами.

— Ага, в рожевий! — підхопила дівчинка, радісно підстрибуючи в Тихона на колінах.

Усі засміялися, а Марк театрально приклав руку до серця:

— Колись ти мене ще полюбиш, принцесо.

— Колись. На тому світі, — відрізала Віра й нарешті вмостилася на дивані, не приховуючи усмішки.

Зустріч обіцяла бути цікавою.

Віра простягнула руку до коробки з тістечками й поставила її ближче до центру столу.

— Я ж не дарма сюди їх тягнула, пригощайтеся.

Ростислава зістрибнула з колін Тихона й тут же підбігла ближче, швиденько вихопивши найбільше еклерне тістечко.

— Ростя, може, спочатку руки помиєш? — запитала Аліса, але донька вже відкусила шматочок і лише кивнула з набитим ротом.

— Все, процес не зупинити, — зітхнув Тихон, піднімаючи келих. — Давайте тоді вже офіційно розпочнемо наші посиденьки.

— Хтось, крім Марка, ще п'є вино? — поцікавився Олег, оглядаючи компанію.

— Я б випила, але мені ще доньку вкладати, — Аліса зітхнула й відкинулася на спинку крісла.

— А я б випила, але не хочу робити це в компанії Марка, — Віра багатозначно підняла брови.

— Це вже дискримінація, — зробив серйозне обличчя Марк, але очі сміялися.

— Життя взагалі несправедливе, змирись, — підколола вона у відповідь.

— А ти, Віро, теж не хочеш вина? — запитав Кирило, уважно глянувши на неї.

Віра задумалася. Насправді, після подій у клубі бажання пити алкоголь у неї якось відпало.

— Я краще чай, — сказала після секундної паузи.

— О, класно, я теж, — підхопив Тихон.

— Ну от, бачиш, — Марк усміхнувся і нахилився ближче. — Ти на мене погано впливаєш, а на Тихона — ні. Може, проблема не в мені?

— Проблема завжди в тобі, Марку, — втрутився Олег і кинув на стіл карти. — Досить базікати, граємо чи як?

— Що граємо? — поцікавилася Віра.

— «Дурень». Партія на бажання, — пояснив Кирило, з хитрою усмішкою.

Віра поглянула на хлопців, потім на Алісу.

— А ти?

— Я буду спостерігати, — Аліса усміхнулася.

— А Ростислава?

— Вона за тебе триматиме кулаки, — підморгнув Тихон.

— Гаразд. Але якщо я виграю, Марк миє посуд, — заявила Віра й потягнулася за картами.

— Отже, мені треба програти? — Марк хитро примружився.

— Ні, тобі треба добре підготувати губку для миття посуду, — відрізала Віра, змушуючи всіх розсміятися.

Гра почалася.

— Окей, визнаю поразку, — Віра поклала карти на стіл і глянула на Олега. — Ти теж програв, так?

— На жаль, — Олег театрально зітхнув і відкинувся на спинку крісла.

Тихон усміхнувся й схрестив руки на грудях:

— Ну що ж, моє бажання… Ви обоє завтра підете в парк і наберете для Ростислави жолудів у садочок.

— Чекай, а хіба їх не можна просто купити? — Віра підняла брови.

— Можна, але де ж у цьому веселощі? — Тихон підморгнув і похлопав доньку по плечу. — Ростя, ти ж хочеш, щоб тітка Віра та дядько Олег самі для тебе назбирали?

— Хочу! — захитала головою Ростислава.

— Ну, раз хоче дитина… — Віра закотила очі й усміхнулася. — Тільки не кажи, що це твоя підступна тактика, щоб я більше не грала з вами в карти?

— Це тільки початок, — підколов Марк.

— Ой, іди ти, — Віра показала йому язика й піднялася з місця.

Олег встав слідом.

— Гаразд, раз ми завтра разом виконуємо покарання, давай я тебе проведу додому.

— А я не проти, — Віра взяла куртку й попрощалася з усіма.

Вони вийшли надвір. Осіннє повітря було свіже, а вечірнє місто спокійно світилося ліхтарями.

— Знаєш, — почав Олег, коли вони відійшли трохи далі від будинку. — Я хотів тобі сказати одну річ.

Віра запитально глянула на нього.

— Будь обережнішою з Марком.

— Що? — вона зупинилася. — Чому?

— Просто у мене відчуття, що він почав цікавитися тобою серйозніше, ніж зазвичай.

— І що в цьому поганого?

— Він не та людина, яка будує довгі стосунки, Віро. І я не хочу, щоб ти потім шкодувала.

Вона трохи помовчала, перш ніж відповісти:

— Ти ж знаєш, що я не дурна.

— Знаю, — Олег усміхнувся. — Але іноді почуття беруть гору над здоровим глуздом.

— Ти говориш, наче я вже по вуха в нього закохана.

— А хіба ні?

— Ні, — твердо відповіла вона.

— Ну тоді добре.

Віра покосилася на нього:

— Ти що, як старший брат мене контролюєш?

— Ну, щось таке, — жартівливо відповів він. — Вір, просто пам’ятай, що ти варта більшого, ніж легковажні стосунки на одну ніч.

— Я про це не забуваю, — Віра усміхнулася.