“На межі реальності”

Сьогодні знову все було інакше. Мені здавалося, що стіни кімнати рухаються, мов живі. Я чула голоси, хоча тут нікого не було. І в той момент я запитала себе: чи все, що я бачу, справжнє? Чи я просто шукаю відповіді там, де їх немає? 
Напевно, найкраще буде почати свою розповідь з самого початку. Діло відбувалося наприкінці 70-х років, у невеличкому містечку Стоунбрук, яке ховалося серед гір,  обрамлений величезними лісами. Тут я і проживала, тут я росла. З самого дитинства.. але про моє дитинство ми ще встигнемо поговорити. краще я вам опишу себе. Мені 18 років, я маю бліду шкіру і темне волосся, яке спадає на плечі, мої очі- безкрайно зелені, схожі на ліс біля нашого містечка. Я худорлява, з непростим характером, і звуть мене на ім’я Мері. 
Ось тепер, коли ми з Вами познайомились, думаю можна переходити до моєї розповіді, а саме до того моменту, коли мене змусили почати ходити до цього лікаря. Я потрапила сюди не через свою волю. Мої рани були не тільки на тілі - вони осіли глибоко в моїй душі. В лікарні я прокинулась тому, що відчувала, як усе навколо обвалюється на мене, і замість підтримки чи допомоги - тільки лікарняні стіни та лікарі, які примусово змушували мене сидіти на сеансах. Лікування? Чи була я готова до нього? Навряд чи...

У невеликому кабінеті з одним крихітним вікном, столом та кріслом сидів приємний чоловік років тридцяти на вигляд, зі смуглявою шкірою та похмурим  виглядом обличчя, який дивився у вікно та думав про щось своє, перебираючи в руках свої дрібні окуляри. За вікном була похмура погода, але не менш похмура, ніж його обличчя. Вітер сколихував гілки дерев, а промені сонця, що пробивалися через хмари, світили прямо у вікно. 
коли я зайшла до кабінету, він розкрутився на своєму кріслі, повернувся і запропонував мені присісти для початку нашої розмови. 
- Привіт, Мері, я на тебе чекав, заходь, сідай, - з посмішкою. але доволі сухим тоном промовив лікар. 
- Дякую пане Сміт.
Після того, як я присіла, його погляд пройняв мене наскрізь. він дивився на мене, очікуючи початку історії.
- Ну що ж, Мері, почнемо наше лікування.
Я не була особливо в захваті від цієї розмови, та й загалом від лікаря Сміта. 
- Я навіть назнаю, з чого почати сер, - не впевнено відповіла я, відчуваючи, як всередині зростає хвилювання. 
- Напевно, найкраще почати з твого дитинства,-впевнено відповів лікар, відкривши свій блокнот. Зануривши погляд  в нього та щось записавши, він підняв погляд і подивився на мене з нетерпінням, очікуючи історії.
- Я... Я не знаю... Це важко. Я не впевнена. 
Я подивилась на лікаря, намагаючись знайти слова, які б не видали мою слабкість. Лікар подивився на мене так уважно, але  без осуду, і відчуття його погляду ставало ще більш нестерпним.
- Я розумію, Мері, що це важко, але це потрібно проговорити, щоб хоч якось тобі допомогти,- обережно промовив лікар, дивлячись на мене своїми уважними, але холодними очима. Його голос був рівним і спокійним, але він не міг приховати в очах натягу на нетерплячість. Я відчула, як у грудях стиснулося, і серце стало важким, мов камінь.
Я опустила погляд і відчула, як у мені закипає щось темне і непереборне. Здавалося що цей момент нестерпної тиші розтягується нескінченно, наче час зупиняється, а я просто чекаю. Але раптом - різкий біль у голові, який пронизав мене наскрізь, змусив затримати подих. Моє тіло здригнулось. Все навколо почало розпливатись. 
Я закривши очі, намагаючись втихомирити пульсацію в скронях, але вона тільки посилилась, наче голосний дзвін. І тоді це почалось.
Переді мною з'явились ті самі картини. Вони не залишали мене вже місяцями. Я вже звикла до них, але зараз вони були настільки реальними, що я могла відчути запах старих, запилених вулиць і чітко почути звук машини що мчить до мене.
- Мамо.. Мамо, дивись, кошеня!
Ці слова вирвались з моїх уст з того часу, коли мені було всього шість років. Я бачила себе маленькою, з очима, повними наївної радості, що біля старого кіоска і вказувала на кошеня, що гралось на проїжджій частині. Вітер розвіював моє волосся, і я так радісно дивилась на це маленьке пухнасте створіння, не підозрюючи, що через кілька секунд усе зміниться. 
-Так, доню, я бачу,-відповіла мама, не дивлячись на мене. Вона було зайнята вибором продуктів, їхні упаковки шелестіли в її руках. Її голос звучав таким байдужим, ніби нічого важливого не відбувалось. Вона навіть не повернулась до мене, і я відчувала, як її увага повністю поглиблена покупками.
 Раптом я почула сигнал машини. Здавалося, ніби вся вулиця застигла в повітрі, і це був звук, що прорвався через всі інші шуми. Я не могла навіть зрозуміти, що відбувається, коли моя мама підняла погляд і побачила машину, яка мчала до нас. Усе спалахнуло в голові. Я без вагань кинулась вперед, щоб забрати кошеня з дороги. Моя маленька рука тягнулась до нього, я бачила його пухнасту шкуру, але страх змусив моє серце битись швидше, я не могла зупинитись.
- Доню, ні!- закричала мама, і її голос був сповнений такої жахливої тривоги, що мені захотілось закритись в собі, сховатись від цього крику, від болю, що він приніс.
Я не могла зупинитись. Я чула, як її кроки поривали повітря, і раптом- вона кинулась під машину. Кинулась саме тоді, коли я була вже майже на відстані кількох метрів від того нещасного кошеня. Мама встигла відштовхнути мене, і я побачила, як її тіло піднялось у повітрі, як вона полетіла прямо під колеса. Я не встигла навіть зрозуміти, що сталось.
З пам'яті виринув її останній крик. Крик, який я чула, навіть коли не бачила її більше.
Це був один з найбільших жахів моєї пам'яті, але останнім часом він постійно повертався до мене. Я не могла позбутись цього образу. Вони переслідували мене навіть у лікарні, навіть коли я закривала очі.
І раптом я знову відчула холодну пластикову поверхню стола перед собою, і це був лікар, що сидів перед мною, чекаючи. Він не рухався. Весь цей момент розтікався у відчутті порожнечі навколо.
- Моя мама... - я ледве змогла вимовити ці слова. Голос зірвався, він був ледве чутний, тримав мене в кайданах. -Моя мама померла, коли я була маленькою...-шепотіла я, почувши, як від тремтячих губ тихо вимовляється ця жахлива істина.
Зараз усе знову стало занадто реальним. Мої руки стиснулись в кулаки, а голова все ще була переповнена шумом і болем, але я повинна була сказати це - знову і знову. Це було як вогонь, що не дає зникнути цьому болю. 
- Мері ти можеш розказати мені причину смерті твоєї матері?- грубим, рівним голосом промовив лікар, спостерігаючи за мною скрізь свої окуляри.
Моє серце стиснулось, ніби хтось холодними пальцями схопив його. У голові промайнула думка: " Він взагалі не думає про мої відчуття..." Сльози підступили до очей, затуманюючи його фігуру переді мною. Я відчувала, як одна з них, нестримна і важка, ковзнула по щоці, залишаючи за собою гарячу доріжку.
Лікар помітивши це, нахилив голову, і його обличчя на мить стало менш байдужим.
-Мері, не подумай, що я хочу на тебе тиснути. Якщо тобі так буде спокійніше, ми можемо перенести наш сеанс на інший день. Ми будемо зустрічатись двічі на тиждень, і я чекатиму, поки ти зможеш поділитися цією історією,- його голос, хоча й залишався монотонним, звучав вже трохи м'якше.
Я підняла руку, аби витерти сльози, які ще залишились на обличчі.
- Тобто я можу повернутись до своєї палати?- тихо запитала я, не дивлячись йому в очі.
- Так, Мері, якщо це буде краще для тебе, тоді іди. Але ми з тобою обов'язково  зустрінемось,- з легкою, майже непомітною посмішкою, яка мала бути заспокійливою, але замість цього лише викликало у мене бажання втекти.
Я кивнула і, не сказавши більше жодного слова, піднялась з крісла. Відчуття тяжкості не залишало мне, ніби я несла на плечах вантаж, з яким не могла впоратись.
Вийшовши з кабінету, я направилась до своєї палати. Довгий темний коридор простягався пер мною, як безкінечний тунель, поглинаючи будь які звуки. Лише лампи під стелею слабо мерехтіли, ніби вони самі ось-ось мали здатись під натиском темряви. 
З кожним кроком спогади про минуле наздоганяли мене, мов тіні, що ховались у кутах. Ледь чутний шурхіт мого взуття лунав у порожньому коридорі, але навіть цей звук здавався чужим. Проходячи під тремтячими від напруги ліхтариками, я відчувала, як моя свідомість поступово тоне у власних думках.
Мама... Її образ стояв перед очима, такий же яскравий, як у той день. Я могла майже відчути її запах, теплий і знайомий, змішаний із легким ароматів парфумів які вона завжди носила. Але ці згадки тиснули на  мене, мов залізний обруч на груди, і я мимоволі зупинилась, аби перевести подих.
Темрява коридору неначе підкреслювала мій внутрішній стан- безнадійність і тягар провини, який я несла в собі. Я прискорила крок, ніби намагаючись втекти від цих думок, але вони були зі мною, завжди і всюди.
Повернувшись до палати, я відчула легке бурчання в животі. У мене майже не було апетиту, але годинник невпинно наближав час вечері. 
У столовій все виглядало так само похмуро, як і завжди: довгі ряди металевих столів, на яких уже стояли алюмінієві тарілки з їжею, що виглядала... жахливо, стояли на столах, наче мовчазне нагадування про відсутність вибору. Підійшовши до свого столу, я зупинилась. У кімнаті ще не було нікого, і цей момент тиші був моєю рятівною паузою. Повільно сівши, опустивши погляд на свою вечерю, і почала роздивлятись вміст тарілок.
Суп нагадував воду з кількома картоплинами невідомого походження. Жирні плями вкрили поверхню, розповсюджуючи ледь помітний запах, який викликав огиду. Біля тарілки лежав шматок хліба- твердий, як камінь, і темний настільки, що важко було сказати, чи це хліб, чи шмат землі.
 Торкнувшись ложки, рука застигла. Мої пальці, такі холодні, як і їжа перед мною, нервово стискали металеву ручку. "Чи це справді їжа? Чи вони намагаються довести нас до межі?"- промайнуло в голові.
 Несміливо зачерпнула трохи супу й піднесла до губ. Смак був ще гіршим, ніж запах. Я відчула, як  шлунок стиснувся, ніби протестуючи проти того, щоб це з'явилось всередині. Швидко поклавши ложку назад у тарілку й відсунула її подалі від себе.
Тишу порушив звук кроків- перші пацієнти почали заходити до кімнати. Я намагалась виглядати байдужою, але моя відраза до їжі, як і моє власне безсилля, були надто помітними навіть для мене самої. 
Залишивши їжу майже недоторканою, я знову пройшла крізь цей темний, лячний коридор, що тягнувся наче нескінченість. Мерехтливі лампи кидали тремтливі тіні на стіни, а тиша, порушена лише моїми кроками, нагнітала сильніше, ніж будь-які слова. 
Дійшовши до своєї палати, я потягнула за ручку старих дверей, які зі скрипом відчинились, відкриваючи невелику кімнату. Тут стояло три ліжка, два з яких залишились недоторканими, адже я була єдиною мешканкою цієї холодної, самотньої кімнати.
Старі пошарпані стіни нагадували про минулі десятиліття, низька стеля тиснула, а дерев'яна підлога під ногами злегка скрипіла. Єдине маленьке вікно, розташоване над одним із ліжок, пропускало тьмяне світло, яке здавалось ще холоднішим, коли за ним почав накрапати дощ. 
Я підійшла до вікна, проводячи пальцями по холодному підвіконню. За склом перші краплі дощу змішувались з пилом, залишаючи на склі візерунки, які танцювали у хаотичному ритмі. Відчувши, як у кімнату просочується прохолодне повітря, я на мить обхопила себе руками, намагаючись зігрітись. 
Зміна погоди заспокоювала і водночас навіювала тривогу, що стискала груди. Спостерігаючи за краплями дощу, які важко ковзали по склу, я поринула у спогади. У голові виринув образ мами - її м'який голос, що завжди звучав так спокійно, наче заспокійлива мелодія. Я пригадала запах її улюблених парфумів, що завжди залишався на подушках чи в нашому старенькому авто. Її образ з'явився переді мною: довге, каштанове волосся, що спадало нижче пояса, блиск її теплих карих очей, які завжди дивились з любов'ю, навіть у найважчі моменти. 
Я згадала, як вона готувала вечерю для нас усіх. У маленькій кухні завжди панував аромат її особливого яблучного пирога. Вона співала, стоячи біля плити, і наш старий пес завжди сидів біля її ніг, дивлячись на неї з відданістю. як вона любила нашого пса ! Вона щодня його вичісувала, ніжно розмовляючи з ним, як із ще одним членом сім'ї. Її улюблена сукня- темно-синя, з невеликим квітковим принтом,- була часткою її образу. Я пам'ятаю, як вона крутилась перед дзеркалом, виправляючи складки, преш ніж піти на прогулянку з татом.
Ці спогади затягнули мене настільки, що я навіть не помітила, як швидко сплив час. Тихе клацання ручки вивело мене з цього стану. 
Скрип старих дверей оголосив про появу медичної сестри. Її обличчя, здавалось, було зроблене з каменю- сухе й незадоволене. вона стояла в білому халаті, з суворим виглядом, який підкреслював напружену атмосферу місця.
- Мері, час для тихої години,- холодно промовила вона, не проявляючи жодних емоцій.
Я кивнула їй, навіть не відповівши. Відірвавшись від вікна я повільно підійшла до свого ліжка. Воно було таке ж холодне й непривітне, як і ці стіни, що оточували мене.
Як тільки двері зачинились за медсестрею, а в кімнаті згасла свічка, єдиним джерелом світла залишився тьмяний промінь місяця. Він ледь пробивався крізь важкі хмари дощу, залишаючи тонкий срібний відблиск на підлозі. Я лежала, слухаючи, як каплі дощу барабанять по підвіконню, і знову згадала маму, відчуваючи як серце знову стиснулось від болю.
Ще декілька хвилин я лежала в ліжку, накрита тонкою ковдрою, спостерігаючи за візерунками, які малював місячний світ на підлозі. Втома після цього важкого дня накрила мене, і я майже не помітила, як поступово почала засинати.
Раптом усе змінилося.
— Доню, іди вечеряти! — пролунав теплий, приємний голос, що був сповнений любові.
Мить. Що це? Знайомий голос... але звідки? Я швидко озирнулася. Це була не та сама холодна палата з облупленими стінами. Навколо мене все було інакшим: тепле світло лагідно освітлювало кімнату, відбиваючись від гладких дерев’яних стін. Старе знайоме вікно, моє м'яке ліжко, обережно застелене покривалом із вишитими квітами. Це була моя кімната. Та сама, у будинку моїх батьків.
Серце шалено закалатало. Я не роздумувала ні секунди. Мов кинута пружина, я підхопилася й побігла на звук цього прекрасного голосу, такого рідного й до болю знайомого.
Спускаючись тими самими сходами, тримаючись за ті самі гладенькі дерев'яні перила, що зберігали на собі сліди часу й дотику, я раптом відчула знайомий запах. Теплий, насичений аромат свіжоспеченого яблучного пирога, поринаючи в найглибші спогади. Серце стислось, а кроки пришвидшилися, ніби я боялася, що цей момент вислизне з моїх рук.
 Зайшовши  до невеличкої кухні, я застигла на місці.
Мама.