Розділ 14. Епілог розрахунку

За секунду після того, як позашляховики заблокували всі виходи з ангара, повітря наповнилося звуками напруженого протистояння. Бійці Соренто рухалися злагоджено, як єдиний механізм. Охоронці Дона Манчіні, зрозумівши, що опинилися в абсолютній меншості та під прицілом десятка стволів, опустистили зброю на бетон і повільно підняли руки вгору. Їхня впевненість випарувалася за лічені секунди.

Манчіні стояв посеред порожнього цеху, зблідлий і тремтячий, судомно стискаючи свій важкий револьвер. Його спроба шанта розсипалася на порох.

– Твоя гра закінчилася, Вітторіо, – спокійним,але крижаним голосом мовив Лоренцо, повільно наближаючись до старого мафіозі. У його кроках не було поспіху – лише невідворотність кари.

– Ти… ти знищив усе, що я будував роками, Соренто! – прохрипів Манчіні, намагаючись підняти зброю на Лоренцо.

Але він навіть не встиг довести жест до кінця. Збоку пролунав один чіткий постріл – Марко влучив просто в запʼясток Манчіні. Револьвер зі дзенькотом упав на бетон, а старий бос із  криком болю схопився за пробиту руку й оса на коліна.

Тим часом двоє бійців Соренто підбігли до металевої колони й одним рухом розрізали мотузки та зняли стрічку з рота Данеля. Хлопець важко дихав, у його очах все ще палав переляк, але він одразу кинувся до сестри.

–Кіра! Боже мій, я думав, що вони... – прошепотів він, міцно обіймаючи її за плечі.

– Тихо, Даніель, все буде добре. Ти в безпеці, – Кіра притиснула брата до себе, відчуваючи, як адреналін нарешті починає відступати, залишаючи по собі легке тремтіння в руках. Вона подивилась на Лоренцо. – Подбай, щоб його безпечно доставили додому. 
Лоренцо мовчки кивнув Марко, і двоє охоронців дбайливо вивели шокованого хлопця до броньованого авто.

Коли ангар спорожнів від сторонніх, а Манчіні забрали його власні проблеми й охорона Соренто, у величезному цеху залишилися лише вони двоє. Лоренцо повільно підійшов до Кіри. В його темних очах не було холоду мафіозного боса – лише глибока, майже болісна хвиля полегшення і відвертого захоплення.

– Ти знову зробила це, – тихо сказав він, зупинившись за крок від неї. – Ти пішла в пастку сама, щоб врятувати брата, і переграла їх усіх.

– Я не могла ризикувати його життям, Лоренцо, – відповіла Кіра, піднімаючи на нього погляд. – Це була моя війна.

– Це наша війна, Кіро, – його голос пролунав низько та вагомо. Він простягнув руку й обережно торкнувся її щоки, проводячи пальцем по шкірі з такою ніжністю, яка ніяк не вʼязалася з похмурими стінами закинутого складу. – Відтепер і назавжди.