Розділ 13. Тиск на межі нервів

Наступні дні після ночі в гірському будинку Соренто перетворилися для Кіри на балансування над прірвою. Вона знала, що гра, в яку її втягнули, не передбачає компромісів. Проте з кожним днем відчуття безпеки чимось іншим — глибшим, темнішим і значно небезпечнішим. Вона ловила себе на тому, що її думки під час найскладніших операцій у лікарні все частіше повертаються не до показників кардіомонітора, а до погляду темних, сталевих очей Лоренцо. Втім, затишшя в кримінальному світі Нью-Йорка ніколи не триває довго. Дон Манчіні, втративши свій порт, фінансові потоки та ключових людей після ліквідації Джузеппе, був схожий на загнаного у кут звіра. А загнаний звір завжди бʼє туди, де супротивник найменше готовий захищатися — по слабких місцях. 

Це сталося у середу ввечері. Дощ знову заливав вікна лікарні, коли робочий планшет Кіри на столі раптово завібрував. На екрані зʼявилося повідомлення з єдиного номера. Ніяких слів. Тільки координати закинутого промислового складу на околиці Квінса, чіткий час: 23:00, і прикріплене фото. 
Кров миттєво відлила від її обличчя, а серце пропустило удар. На зображенню був її молодший брат Даніель. Він сидів на старому деревʼяному кріслі у темному сирому підвалі, зі звʼязаними за спиною руками, а бліде від страху обличчя говорило саме за себе.

Усередині Кіри щось обірвалося. На зміну шоку прийшов крижаний, абсолютний фокус. Вона знала протокол безпеки, який встановив Лоренцо: у разі будь-якої загрози негайно сповістити охорону та чекати команду. Але дзвінок Соренто означав би час, якого у Даніеля не було. Вороги грали на випередження, розраховуючи на її розгубленість. Вона діяла холоднокровно, як професійний хірург, що приймає рішення під час зупинки серця в пацієнта. Відчинивши шухляду столу, вона дістала свій компактний Walther PPK, перевірила наявність патронів у магазині, заховала пістолет у внутрішню кишеню простого темного пальто і впевненим кроком вийшла з кабінету, оминувши пост охорони.

Занедбаний комплекс старої фабрики на околиці зустрів її густою темрявою, що пахла іржею, сирою сталлю та машинним мастилом. Вітер вив у розбитих вікнах верхніх поверхів, створюючи моторошні, протяжні звуки, схожі на стогін. Кіра переступила поріг головного цеху без вагання. Її кроки лунали густим ехлом по бетонній підлозі. Вона тримала праву руку в кишені пальто, міцно стискаючи руківʼя зброї. Її дихання було рівним, а зір навчився вихоплювати найменші рухи в напівтемряві.

— Я знав, що ти приймеш це рішення, лікарю Вагнер, — пролунав хрипкий, отруйний голос із глибини цеху.

Із-за високих заіржавілих контейнерів на світло єдиної похоленої лампи вийшов сам Дон Вітторіо Манчіні. Його обличчя, пооране глибоким зморшками, викривила злобна посмішка. В руці він тримав важкий револьвер. Поруч із ним стояли двоє озброєних найманців із автоматами напереваги.

А в центрі ангара, привʼязаний до металевої колони з заклеєним ротом, сидів Даніель. Побачивши сестру, він почав судомно смикатися й намагався кричати крізь стрічку.

— Не смійте його чіпати, Манчіні! — голос Кіри пролунав різко, як удар батого. Вона витягла пістолет і впевнено спрямувала дуло просто в груди старого мафіозі. Її пальці не тремтіли. — Відпустіть хлопця. Наші рахунки — між нами.

Манчіні розреготався — сміх був сухим і неприємним.

— Твій новий покровитель Соренто знищив мій бізнес і моїх людей. А тепер ти думаєш, що зможеш безкарно вийти сухою із води? Скинь зброю на бетон, дівчисько, або твій любий братик отримає кулю в  голову за секунду. Він не встигне навіть пискнути. Кіра перевела погляд на перелякані очі брата, а потім назад на Манчіні. Вона чудово розуміла написані закони цього кримінального світу. Якщо вона зараз підкориться і кине пістолет, вони убʼють їх обох без жодних вагань. В їхньому світі свідків не залишають.

Вона глибоко видихнула, концентруючись на мушці та налічуючи постріл в плече Манчіні, хоча розуміла, що двоє автоматників відкриють на ураження в ту ж мить.

Але в хрестоматійну секунду тишу занедбаного ангара розірвав шалений, оглушливий гуркіт потужних двигунів.

Масивні металеві ворота складу вилетіли з петель під потужним ударом броньованих позашляховиків. Сліпуче, яскраве світло десятків фар миттєво залило весь простір цеху, осліплюючи найманців Манчіні та повністю ламаючи їхній план.

З машин на ходу висипалися бійці Соренто, миттєво займаючи вигідні тактичні позиції за укриттями. А з переднього автомобіля спокійно вийшов Лоренцо. Його обличчя було витече з крижаного каменю, а в очах читалася така абсолютна, невідворотна лють, від якої у нападників похололо в жилах.

Кіра опустила зброю на декілька сантиметрів. Дивлячись на зблідлого й розгубленого Манчіні, і холодно промовила: 

— Пастка була не для мене, Манчіні. Пастка була для вас.