Розділ 12. Невидима межа

Нічний дощ за панорамним вікном розмивав вогні нічного міста. В кабінеті панувала тиша,яку переривав лише звук потріскування дров у каміні. Кіра стояла біля вікна, дивлячись у своє відображення, коли відчула на плечах легкий дотик. Лоренцо підійшов абсолютно безшумно. Його руки обережно лягли на її плечі, потім опустилися нижчу на талію, притягуючи її спиною до його міцних грудей.

— Про що думаєш,mia cara? — його низький шепіт пролунав просто біля її вуха, змушуючи шкіру покритися приємними мурашками.

— Про те, як сильно змінилося моє життя за останній місяць, — тихо відповіла вона, заплющуючи очі. — Ще недавно я вірила, що світ ділиться на біле і чорне, на медицину і злочинність. А тепер я дивлюся на все зовсім інакше.

Лоренцо розвернув її обличчям до себе, та міцно обійняв, що від його уважного погляду неможливо було сховатися.

— Світ ніколи не був чорно-білим, Кіро. Він завжди належав тим, хто має сміливість відстоювати своє право на життя. І ти сасма стала частиною цього світу не тому, що була змушена, а тому що твоя сила духу не поступається моїй.

Їхні погляди зіткнулись у темряві кабінету. 
Напруга між ними досягла свого піку — кожне слово, кожен подих, та битя їхніх сердець злились в один єдиний ритм.

Коли Лоренцо нахилився та припав до її губ. То поцілунок вийшов не мʼяким — він був вимогливим, глибоким та всепоглинаючим, стираючи всі межі між їхнім минулим, страхами, небезпечним та невідомим майбутнім. Кіра зарилася пальцями в його волосся, повністю віддаючись цьому новому вихору пристрасті, де вже не було вороття назад. Вони стояли на краю — де кожна мить може стати останньою, але жоден із них уже не хотів зупинятися.