Розділ 5. Тіні минулого

Злива над Лонг-Айлендом вирувала всю ніч. У просторому кабінеті маєтку Соренто панувала напівтемрява, розбавлена лише м'яким світлом настільної лампи та відблисками блискавок за панорамним вікном.

Після подій на базі Кіру доставили сюди. Їй надали окрему кімнату, але заснути вона так і не змогла. Заплющуючи очі, вона знову й знову бачила обличчя чоловіка, у якого вистрілила, і відчувала гарячий віддача зброї у долонях.

Не витримавши тиші, вона вийшла в коридор і попрямувала на світло, що пробивалося з-під дверей кабінету Лоренцо.

Вона увійшла без стуку. Лоренцо сидів за своїм столом. На ньому не було піджака — лише біла сорочка із закатаними до ліктів рукавами. Він обробляв садна на своїх руках і спокійно пив каву.

— Не спиться, лікарю Вагнер? — не підводячи очей, запитав він.

— Як ви з цим живете? — прямо запитала Кіра, зупинившись посеред кімнати. — Як ви здатні просто сидіти й пити каву після того, як біля ваших ніг гинуть люди?

Лоренцо поклав ватний диск і повільно підвів на неї очі. У їхній глибині читалася втома й досвід багатьох років, проведених на межі життя і смерті.

— Життя в моєму світі — це не питання моралі, Кіро. Це питання виживання. Той чоловік заходив тобі в тил, щоб убити мене, а потім повернув би зброю проти тебе. Ти не зробила помилки. Ти захистила своє життя й моє.

— Я давала клянву Гіппократа! — її голос здригнувся від емоцій, що накопичилися за день. — Я присвятила роки тому, щоб витягувати людей з того світу!

Лоренцо повільно встав і підійшов до неї. Він зупинився за крок, дивлячись на неї згори вниз.

— Ти думаєш, я народився з пістолетом у руках? — його голос звучав тихо, але з виразними нотками гіркоти. — Коли мені було дванадцять, у Палермо вороги мого батька спалили наш дім разом із моєю матір'ю. Я вижив лише тому, що навчився ховатися й стріляти раніше, ніж навчився читати. У цьому світі немає місця для жалю. Якщо ти не вистрілиш першою — тебе просто зітруть на попіл.

Кіра мовчала, дивившись у його сталеві очі. Вперше за весь цей час вона побачила за маскою владного й жорстокого мафіозі живу людину, зранену власною трагічною історією.

— Мені шкода... — тихо мовила вона.

— Не треба, — Лоренцо трохи пом'якшив погляд. — Я дізнався, хто навів людей Манчіні на нашу базу. У нас є зрадник. І це означає, що відзавтра небезпека зросте в рази. Ти повинна бути готова.

— Я залишаюся, бо дала слово, — твердо сказала Кіра, вирівнюючи спину. — Але якщо ми знайдемо зрадника... я хочу знати, що буде далі.

— Далі ми знищимо тих, хто вважає, що може керувати моїм містом, — відповідав Лоренцо, і в його голосі знову прорізався метал. — А ти... ти будеш поруч зі мною, Кіро.

розділ трішки короткий, я виправлюсь обіцяю..