Розділ 1. Точка відліку

— Зафіксувати кровотечу! Всмоктувач, швидко!

Запах озону, антисептика й гострої крові в операційній давно став для Кіри Вагнер звичним парфумом. Лампи холодного світла сліпили очі, але її пальці в закривавлених латексних рукавичках працювали з хірургічною точністю.

За вікном двадцять третього поверху нью-йоркської клініки стелився густий вечірній туман із боку Гудзону. На операційному столі лежав тридцятирічний чоловік із вогнепальним пораненням у ділянку грудної клітки — типовий наслідок нічних розбірок у Нічних доках Брукліна. Куля пройшла за кілька міліметрів від аорти. Один хибний рух скальпелем чи затискачем — і його серце зупиниться назавжди.

— Пульс падає, 55, 50... — монотонно відраховував анестезіолог.

— Не при мені, — крізь зуби мовила Кіра.

Вона затамувала подих. Світ навколо звузився до кількох квадратних сантиметрів розкритої грудної клітки. Зап’ястя не здригнулося жодного разу. Один затискач, другий. Голкотримач. Вона наклала шов на пошкоджену судину так само легко й впевнено, як робила це сотні разів до цього.

— Пульс стабілізується. 70, 80... — у голосі колеги відчулося полегшення.

— Зашиваємо, — спокійно сказала Кіра, відступаючи від операційного столу. Вона зняла закривавлені рукавички й кинула їх у контейнер. — Гарна робота, командо.

За годину вона залишила будівлю лікарні. Вогкі вулиці Мангеттена сяяли огнями неонових вивісок та фар автомобільних потоків. Для більшості її колег після такої зміни найкращим відпочинком був би міцний сон. Але для Кіри справжній спокій наставав лише в одному місці — далеко від людського болю.

Підвальний стрілецький клуб у промисловому районі Квінса зустрів її знайомим глухим ехом і гострим запахом пороху. Тут не було лікарів, пацієнтів та відповідальності за чужі життя. Тільки вона та мішень.

Кіра одягла захисні навушники й окуляри, звично дістала з кейса чорний Glock 17. Перевірила магазин, дослала патрон у патронник. Затворна рама клацнула з приємним металевим звуком.

Вона стала в стійку.

Видих. Серцебиття сповільнилося. Фокус на мушці за двадцять п'ять метрів.

Постріл.

Постріл.

Постріл.

Три гільзи з дзвоном упали на бетонну підлогу. На паперовій мішені у самому центрі «десятки» утворився єдиний рваний отвір.

— Bellissimo... Блискуча серія, — пролунав оксамитовий голос із легким, ледь відчутним італійським акцентом.

Кіра не здригнулася, але миттєво опустила зброю під безпечним кутом і розвернулася.

Біля входу в її приватну секцію стояв чоловік. На ньому був ідеально підігнаний темно-синій костюм-трійка від Brioni, який виразно контрастував із обшарпаними бетонними стінами підвалу. Силует високий, строгий, із широкими плечима. Але найнебезпечнішим у ньому були очі — холодні, як сталь, що вивчали її з уважністю хижака.

— Це приватна зона, — холодно мовила Кіра, зсунувши навушники на шию. — Вхід стороннім заборонений.

— Для мене в цьому місті немає зачинених дверей, лікарю Вагнер, — чоловік зробив кілька кроків уперед. Його хода була безшумною. — Або краще називати вас «Хірург із прицілом»?

Кіра звузила очі, відчуваючи, як повітря в приміщенні стає важчим.

— Хто ви?

Чоловік зупинився за два кроки від неї. Від нього віяло дорогим парфумом із нотками тютюну, бергамота й шкіри, а ще — невидимою аурою тотальної влади.

— Лоренцо Соренто, — представився він.

Ім'я вдарило по вухах, як постріл. Лоренцо Соренто. Вихідці з Сицилії, про яких у Нью-Йорку говорять лише пошепки. Людина, яка контролювала морські доки, тіньові фінансові потоки та половину урядових кабінетів штату.

— Я не приймаю приватних пацієнтів поза клінікою, пан Соренто, — Кіра поклала пістолет на стіл, але не зводила з нього очей. — І якщо ви не поранені, раджу вам піти.

Лоренцо трохи нахилив голову, а куточок його губ засмикався у ледь помітній, іронічній посмішці.

— Мені не потрібен лікар, Кіро. Мені потрібні ваші руки. Точніше — ваша феноменальна здатність не схибити тоді, коли у всіх інших дрижать пальці.

— Я рятую життя, а не відбираю їх.

— Поки що, — Соренто дістав із внутрішньої кишені піджака щільний чорний конверт і поклав його поруч із її пістолетом. — Усе в Нью-Йорку має свою ціну. Ваша непохитність потрібна мені для однієї операції. Якщо відмовитеся — завтра ваша клініка втратить фінансування, а ваше ім'я опиниться в чорних списках медичної комісії.

— Ви погрожуєте мені? — у її голосі спалахнула небезпечна іскра.

Лоренцо зробив крок ще ближче, скоротивши дистанцію до мінімуму. Вона відчула його тепло й важкий погляд, що прикував її до місця.

— Я пропоную вам вибір, — тихо мовив він, схилившись до її вуха, так що його теплий подих торкнувся її шкіри. — Стати моєю зброєю на власних умовах... або спостерігати, як руйнується все, що ви створювали роками. Подумайте до завтрашнього вечора, Кіро.

Він розвернувся й пішов геть, залишивши її наодинці з шумом нью-йоркського туману за вікном та чорним конвертом, що лежав поруч із холодною сталлю зброї.