Розділ 13. Стефанія

​Холод кухні пробирав до кісток, але мене трусило не від нього. Я стояла біля чорного входу, притиснувшись спиною до стіни, і рахувала удари власного серця. Пістолет у кишені кофти відтягував тканину, наче камінь, що тягне на дно.

​«Двадцять хвилин», — сказав він.

​Час вийшов. Крізь матове скло дверей прорізалося світло фар. Яскраві промені ковзнули по плитці, вихоплюючи з темряви стіл, стільці, мої тремтячі руки.

 Двигун стих. Грюкнули двері авто.
​Я зробила глибокий вдих, намагаючись згадати, як дихають живі люди. Зараз я мала стати акторкою.

Я відімкнула замок і штовхнула двері.
​У обличчя вдарив вітер і дощ. На порозі стояли двоє. Олег був попереду. На ньому був дорогий плащ, краплі дощу стікали по його задоволеному обличчю. Позаду нього, наче тінь, стояв охоронець ніби велетень із порожніми очима.

​— Де мама? — це було перше, що я викрикнула, забувши про сценарій.

​Олег усміхнувся, переступаючи поріг. Він по-хазяйськи озирнувся, струшуючи воду з плечей.

— У машині, Стефо. Спить. Мій водій за нею наглядає. Ти ж не думала, що я притягну стару жінку під дощ, поки не переконаюся, що ми тут закінчили?

​Він брехав. Я бачила це в його очах. Але в мене не було вибору.

​— Він там, — я махнула рукою в бік сходів, і мій голос зірвався на схлип. Цього разу мені навіть не довелося грати. — Нагорі. У спальні. Забери мене, будь ласка. Мені страшно.

​Олег підійшов до мене впритул. Я відчула запах його парфумів і тютюну. Він схопив мене за підборіддя, змушуючи підняти голову.

— Ти справді це зробила, — промурків він, вдивляючись у мої розширені зіниці. — Вбила свого господаря. Яка іронія. ​— Він відпустив мене і кивнув охоронцеві. — Перевір.

​Я похолола.

— Ні! — вигукнула я занадто швидко. — Навіщо? Він мертвий! Я перевіряла пульс! Я не хочу залишатися тут одна, поки ви там ходите!

​Олег зупинився, підозріло примружившись.

— Ти нервуєш, Стефо. Чому?

​— Тому що я щойно вбила людину! — закричала я, і сльози бризнули з очей. — Тому що тут скрізь камери! Тому що Марк може повернутися! Ходімо всі разом! Я хочу бачити, як ви його винесете!

​Моя істерика подіяла. Олег презирливо скривився.

— Заспокойся. Добре. Йдемо. Макс, — він кивнув велетню, — ти перший.

​План Даніеля посипався, як картковий будинок. Охоронець пішов першим. Це означало, що Даніель не зможе вистрілити в Олега, не видавши себе перед «живим щитом».

Ми піднімалися сходами, наче на ешафот. Попереду охоронець зі зброєю напоготові. За ним я. Позаду Олег, який тримав руку на моїй спині, підштовхуючи вперед.

​Ми пройшли коридором. Тиша будинку здавалася мені оглушливою.
Охоронець штовхнув двері спальні.
​Кімната потопала в напівтемряві, освітлена лише тьмяним світлом нічника. Даніель лежав на ліжку в тій самій неприродній позі — голова закинута, рот напіввідкритий, рука звисає до підлоги. Поруч валялися розсипані пігулки.

​— Чисто, — пробурмотів охоронець, ступаючи всередину. — Схоже, готовий.

​Він підійшов до ліжка, щоб перевірити пульс. Я завмерла в дверях, відчуваючи, як дуло пістолета Олега вперлося мені в хребет.

— Іди до нього, Стефо, — прошепотів Олег мені на вухо. — Попрощайся.

​Охоронець нахилився над Даніелем.
І в цю секунду сталося те, чого я боялася. Макс помітив щось під ковдрою. Або, можливо, Даніель не витримав напруги м’язів.

— Шеф! Він... — почав кричати охоронець, вихоплюючи зброю.

​Але він не встиг. Даніель розплющив очі й вистрілив прямо крізь ковдру. Звук пострілу розірвав тишу, як грім. Охоронця відкинуло назад, кров бризнула на стіну.

​— Назад! — заревів Олег, хапаючи мене за волосся і тягнучи в коридор.

​Він використав мене як щит. Я закричала від болю, коли він різко смикнув мене, притискаючи спиною до своїх грудей. Його рука з пістолетом обвила мою шию.

​— Виходь, Хромов! — закричав Олег, стріляючи навмання в отвір дверей спальні. — Або я винесу їй мізки прямо тут!

​У спальні було тихо. Тільки важке дихання пораненого Даніеля.

— Відпусти її, Олеже, — його голос був слабким, але твердим. — Вона тут ні до чого. Це між нами.

​— Вона — твоя слабкість! — реготав Олег, задкуючи до сходів і тягнучи мене за собою. — Я знав це! Я знав, що ти не здохнеш так просто! Виходь, або вона помре! Рахую до трьох!

​Я бачила, як з дверей спальні показалася рука Даніеля, а потім і він сам. Він повз. Його біла пов'язка на боці була повністю просякнута червоним. Він тримав пістолет, але не міг прицілитися, бо моя голова була на одній лінії з головою Олега.

​— Один! — крикнув Олег.

​Я відчула холодний метал біля своєї скроні. Я бачила очі Даніеля. У них був розпач. Він не міг вистрілити. Він помирав прямо там, на килимі, намагаючись підняти руку, яка тремтіла від втрати крові.

​«Тут не треба вміти. Просто направляєш і тиснеш».

​Я згадала вагу в своїй кишені. Олег тримав мене міцно, але його увага була прикута до Даніеля. Він насолоджувався моментом. Він не знав, що в його «ляльки» є зуби.

​— Два! — Олег звів курок.

​Моя рука ковзнула в кишеню кофти. Пальці намацали холодне руків'я. Я не могла витягнути зброю і прицілитися — він би помітив. Я могла стріляти тільки через тканину. Прямо собі в бік, сподіваючись, що куля пройде по дотичній і влучить у нього. Або просто в нього.

​Я розвернула дуло пістолета в кишені назад, у його живіт.

— Три! — видихнув Олег.

​Я натиснула на гачок. Постріл пролунав глухо, приглушений одягом і тілами.
Олег зойкнув — здивовано, не вірячи. Його хватка на моїй шиї миттєво ослабла. Він відхитнувся назад, хапаючись за живіт.
​Я впала на коліна, відповзаючи вбік.

 Кофта диміла, бік пекло вогнем. Пороховий опік чи подряпина, але я була жива. ​Олег хитався біля перил сходів. Він дивився на мене круглими очима, намагаючись підняти пістолет.