Розділ 10. Стефанія

​Тиша в кімнаті була оманливою. Вона пахла ліками, дорогим одеколоном і небезпекою. Даніель не дозволяв мені виходити з кімнати навіть для того, щоб поїсти. Його параноя після поранення досягла піку: він вважав, що за кожним кутом на мене чекає снайпер Олега.

​— Тобі нудно, — це було ствердження, а не питання.

​Даніель напівлежав у ліжку, обкладений подушками. Його ноутбук стояв на колінах, але я відчувала, що він дивиться не на екран, а на мене. Я сиділа біля вікна, бездумно гортаючи книгу, зміст якої не доходив до моєї свідомості.

​— Мені не нудно, Даніелю. Мені страшно. Ти замкнув нас тут, як у бункері. Я не можу навіть зателефонувати мамі.

​— Твоя мати в безпеці. Це все, що тобі треба знати, — він скривився від болю, потягнувшись за текою з документами на тумбочці. — Якщо тобі нічим зайнятися, допоможи мені. Марк привіз звіти по моєму благодійному фонду. Треба розсортувати рахунки за датами і пріоритетністю. У мене зараз в очах двоїться від цифр.

​Він простягнув мені стос паперів. Це виглядало як спроба відволікти дитину іграшкою, щоб вона не плакала. Але я взяла теку. Будь-яка дія була кращою за нескінченне очікування. ​Я сіла за невеликий столик у кутку спальні й відкрила документи.

— Що саме шукати?

​— Медичні виплати. Гранти на лікування. Просто склади їх у хронологічному порядку.

​Робота була монотонною. Тисячі гривень, долари, назви клінік, прізвища людей, яких я не знала. «Опіковий центр», «Онкологія», «Реабілітація». Я механічно розкладала аркуші: 2024 рік, 2023-й...
​Раптом мій погляд зачепився за знайому назву. «Клінічна лікарня №4. Кардіологічне відділення».

​Серце тьохнуло. Саме там лежала мама п’ять років тому, коли у неї стався перший мікроінфаркт. Тоді нам сказали, що лікування покрила якась державна програма. Ми з мамою плакали від щастя, бо грошей не було навіть на їжу, не те що на дорогі крапельниці.

​Я взяла документ до рук. Сума була значною. Але найстрашнішим було не це. Найстрашнішою була дата. 12 травня 2019 року.

​Мої руки почали тремтіти. Це було задовго до того, як Даніель «випадково» побачив мене в клубі. Задовго до контракту. Задовго до того, як я взагалі дізналася про існування Хромова.

​Я швидко перегорнула сторінку. Наступний рахунок. Серпень 2020 року. Оплата комунальних послуг за адресою... моєю адресою. Прізвище платника було приховане за назвою фірми-прокладки «Дельта-Груп», але підпис внизу сторінки був знайомим до болю. Розмашистий, різкий підпис Даніеля.

​Повітря в кімнаті раптом стало густим, як сироп. Я не могла дихнути. Він платив за нас роками. Він знав, де ми живемо. Він знав, що ми їмо. Він оплачував мамині ліки, моє навчання, навіть борги за квартиру, про які ми думали, що їх просто списали помилково. ​Ми були його власністю ще тоді, коли я ходила до школи.

​— Стефо? — голос Даніеля пролунав зовсім близько, змусивши мене здригнутися. — Ти застигла. Що там?

​Я судорожно накрила знайдений рахунок іншим папером, відчуваючи, як холодний піт стікає по спині. Якщо він знав нас так давно... чому він чекав? Чому розіграв ту виставу в клубі з «купівлею»? І головне — чому він платив?

​У голові спливли його вчорашні слова: «Цікаво, хто виховав таку вперту дівчину...». Він питав про батька. Він знав батька.

​— Нічого, — мій голос звучав напрочуд рівно, хоча всередині все кричало. — Просто заплуталася в датах. Тут є старі рахунки за 2019 рік. Їх теж підшивати?

​Я не обернулася. Я боялася, що він прочитає жах у моїх очах.

​— Спали їх, — байдужо відповів Даніель. — Це архів. Він не має значення.

​«Не має значення». ​Для нього моє життя було просто архівом. Старим проектом, який він вів роками. Я не була випадковою жертвою. Я була запланованою ціллю.

​Я непомітно зім'яла аркуш з оплатою маминого лікування і сховала його в кишеню кофти. Мої пальці стиснули папір так сильно, що побіліли кісточки.

​Тепер я точно знала, що Олег не брехав. Тут була таємниця, замішана на чомусь набагато страшнішому за прості гроші. І я збиралася її розкопати, навіть якщо для цього доведеться вдавати покірну асистентку до самого кінця.

​— Даніелю, — я нарешті повернулася до нього. На моєму обличчі була маска спокою, яку він сам мене навчив носити. — Ти втомився. Давай я допоможу тобі змінити пов'язку.

​Він подивився на мене з підозрою, шукаючи підступ, але побачив лише турботу.

— Давай, — кивнув він, розслабляючись.

​Я підійшла до нього, розуміючи, що монстр у цьому ліжку не просто спіймав мене. Він вирощував мене для себе. І я мала дізнатися навіщо, перш ніж він вирішить, що настав час «жнив».

Я взяла з тумбочки чисті бинти та антисептик. Руки тремтіли, але я змусила себе заспокоїтися. Зараз я не могла дозволити собі помилку. Якщо він відчує, що я щось знаю, двері цієї клітки захлопнуться назавжди, і цього разу вже без ключів.

— Сідай зручніше, — тихо попросила я.
Даніель слухняно сів, скривившись від болю.

 Я обережно почала розмотувати старий бинт. Тканина присохла до рани, і мені довелося змочувати її перекисом. Запах крові та ліків вдарив у ніс, викликаючи нудоту, але я дихала через рот, зосередившись на рухах.

Кожен шар бинта, який я знімала, відкривав не лише його рану, а й мою нову реальність. Цей чоловік платив за моє життя роками. Коли я купувала випускну сукню — це були його гроші. Коли ми з мамою раділи, що нам не відключили світло взимку — це був його наказ. Коли я вступила до університету... Боже, невже і це теж?

Я подивилася на його торс. Широкі плечі, напружені м’язи, шрами від старих бійок чи аварій. І ця свіжа, потворна рана від кулі, яка призначалася мені.
Він вкладав у нас гроші, як у довгострокову інвестицію. А потім прийшов і забрав те, що вважав своїм по праву.

— Ти надто тиха, — прохрипів Даніель, спостерігаючи за моїм обличчям. Його очі були темними, як ніч. — Про що ти думаєш?