Розділ 8. Даніель

Біль приходив хвилями. Спочатку це був просто глухий шум у вухах, а потім як розпечене залізо, яке повільно провертали в правому боці. Я намагався вдихнути, але легені наче забило скляною крихтою.

​Я розплющив очі. Біла стеля, запах антисептиків і дратуючий писк монітора. Я ненавидів лікарні. Вони нагадували мені про слабкість, яку я не міг собі дозволити.
​А потім я відчув її.

​Стефа сиділа на жорсткому стільці, поклавши голову на край мого ліжка. Її пальці все ще стискали мою руку. Навіть уві сні вона не відпускала, наче боялася, що я зникну, щойно вона розімкне замок. Її обличчя було блідим, під очима залягли глибокі тіні, а сукня... вона була в плямах моєї крові.

​Вона не пішла. У тому ангарі, коли Олег дав їй шанс, коли воля була на відстані одного кроку вона впала на коліна біля мене.
​Чому?

​Я поворухнувся, і гострий біль прошив тіло. Стефа миттєво підхопилася. Її очі, спочатку туманні від сну, раптом розширилися від переляку, а потім у них спалахнуло полегшення.

​— Даніелю... ти прокинувся. Не рухайся, я зараз покличу лікаря.

​Вона хотіла вивільнити руку, але я стиснув її пальці сильніше, наскільки дозволяли сили.

​— Ні... — прохрипів я. Голос був чужим. — Марка. Поклич Марка.

​За п’ять хвилин Марк уже був у палаті. Він виглядав так, ніби не спав тиждень.

​— Готуй машину, — наказав я, ігноруючи протести лікаря, який забіг слідом. — Я не залишуся тут ні на годину.

​— Даніелю Вікторовичу, це самогубство, — почав Марк. — У вас пошкоджена печінка, крововтрата...

​— Вдома є все необхідне обладнання і медсестри, — я перебив його, морщачись від чергового спазму. — Тут я як мішень. Олег знає, де я. Марку, виконуй.

​Я бачив, як Стефанія здригнулася при згадці імені Олега. Вона стояла біля вікна, обхопивши себе руками. Вона виглядала такою тендітною в цьому стерильному світі, але я знав, що вона міцніша за всіх цих лікарів.

​Дорога до маєтку була пеклом. Кожна яма на дорозі відгукувалася в моєму тілі вибухом. Стефа сиділа поруч у машині. Вона не говорила ні слова, але щоразу, коли я стискав зуби від болю, я відчував її холодну долоню на своєму плечі. Це заспокоювало краще за будь-який морфій.

​Коли нас нарешті доставили в спальню, і Марк з лікарями закінчили всі маніпуляції, в кімнаті залишилася лише вона.
​Я лежав на подушках, відчуваючи себе безпорадним, і це бісило мене більше, ніж сама рана. Стефа підійшла з чашкою теплої води.

​— Тобі треба пити, — тихо сказала вона.
​Вона сіла на край ліжка і обережно підтримала мою голову, підносячи склянку до губ.

 Її рухи були неймовірно ніжними. Вона не робила це як медсестра — механічно. Вона дивилася на мене з якоюсь дивною, хворобливою турботою.

​— Ти все ще можеш піти, — сказав я, коли вона відставила воду. — Я зараз не в стані тебе наздогнати. Охорона на вулиці, але якщо ти попросиш Марка...

​Стефанія раптом зупинила мій погляд своїм.

— Я вже зробила вибір на складі, Даніелю. Ти закрив мене від кулі. Ти ледь не помер через мене. Як ти собі уявляєш мій відхід зараз?

​Вона взяла вологий рушник і почала обережно витирати моє обличчя, прибираючи залишки лікарняного пилу.

​— Спи, — прошепотіла вона. — Я буду тут. Я нікуди не піду.

​Я заплющив очі, піддаючись слабкості. Вперше в житті я відчував, що моя клітка спрацювала навпаки. Тепер не я тримав її — тепер вона тримала мене. І ця нова форма підкорення лякала мене набагато сильніше, ніж дуло пістолета Олега.

Ніч накрила будинок важкою, задушливою ковдрою. Біль не відпускав. Він пульсував у такт серцю, нагадуючи про те, як близько я підійшов до краю. Але сильніше за фізичний біль мене мучило інше — присутність жінки, яка сиділа у кріслі біля мого ліжка.

Стефанія думала, що я сплю. Її дихання було рівним, але я знав, що вона не спить. Вона була напружена, як струна.

— Стефо, — прохрипів я, розрізаючи тишу.

Вона миттєво здригнулася і нахилилася до мене. У напівтемряві її очі здавалися величезними дзеркалами, в яких відбивався мій власний відчай.

— Тобі погано? Покликати лікаря? Дати знеболювальне? — її голос тремтів від готовності кинутися на допомогу.

— Сядь поруч, — я хитнув головою на край ліжка. — Просто сядь. Мені не потрібні ліки. Мені потрібно поговорити.

Вона вагалася секунду, а потім повільно опустилася на матрац. Я відчував її тепло навіть крізь бинти.

— Чому не пішла сьогодні? Ти ж ненавидиш мене. Я бачив це в кожному твоєму погляді від того дня, як забрав тебе з клубу.

Стефанія довго мовчала. Вона розгладжувала ковдру пальцями, не піднімаючи очей.

— Я і зараз тебе ненавиджу, — тихо промовила вона, і ці слова вдарили болючіше за кулю. — Ненавиджу за те, що ти вирішив, ніби маєш право розпоряджатися моїм життям. За те, що замкнув мене. За те, що змусив брехати мамі... — Вона нарешті підняла погляд на мене. — Але коли Олег вистрілив... я зрозуміла, що він гірший за тебе. Ти монстр, Даніелю, але ти — мій монстр. Ти захистив мене. Ти підставив себе замість того, щоб просто відштовхнути мене до нього.

Я перехопив її руку. Вона була такою маленькою у моїй долоні.

— Ти думаєш, я зробив це з благородства? — я криво усміхнувся, хоча кожна гримаса віддавала болем у боці. — Ні, Стефо. Я просто не звик віддавати те, що належить мені. Я егоїст. Навіть помираючи, я хотів, щоб твої руки тримали мене, а не його.

— Ти справді такий жорстокий, як хочеш здаватися? — вона нахилилася ближче, і я відчув запах її парфумів, змішаний із запахом ліків. — Чи це просто твоя маска?

— У моєму світі без масок не виживають. Олег — це тільки початок. Якщо я покажу слабкість, мене з’їдять заживо. І тебе разом зі мною.

Я замовк, збираючись із силами для наступного питання, яке мучило мене від самого початку.

— Ти проковтнула ту записку в ліфті... Я бачив. Я знав, що ти готуєш втечу. Чому не зробила цього на складі? Олег би тебе вивіз.