Розділ 6. Стефанія

Ранок почався не з кави, а з різкого звуку ключа в замку. Я здригнулася і сильніше закуталася в ковдру. Сон був коротким і важким, наповненим обличчями гостей з вчорашньої вечері та блідим обличчям мами на екрані.

​Даніель увійшов у кімнату вже повністю зібраний: бездоганний темно-сірий костюм, білосніжна сорочка, годинник, що виблискував на зап’ясті. Він виглядав свіжим і енергійним, на відміну від мене.

​— Вставай, Стефо, — кинув він, підходячи до вікна і нарешті розсуваючи важкі штори. — Сьогодні ти не будеш сидіти в чотирьох стінах.

​Я примружилася від яскравого світла.

— Ти випускаєш мене? — у голосі прозвучала слабка надія.

​— Не зовсім, — він обернувся, і на його обличчі з’явилася та сама владна усмішка. — Ти їдеш зі мною в офіс. Мені потрібна асистентка. Звикай бути поруч зі мною десять годин на добу.

​— Асистентка? Даніелю, я не вмію...

​— Навчишся, — відрізав він. — Твоє завдання лише носити документи, готувати мені каву і мовчати, коли я не питаю. Одяг уже у ванній. У тебе двадцять хвилин.

​Він вийшов, навіть не чекаючи моєї відповіді. У ванній я знайшла чорну сукню-футляр і туфлі на підборах. Все дуже стримане, але дороге. Одягаючи це, я відчувала, що вдягаю нову форму. 

​Через пів години ми вже їхали в машині. Київ за вікном жив своїм життям. Люди кудись поспішали, пили каву на ходу, сміялися. Я дивилася на них як на іншу цивілізацію. Марк мовчки вів авто, а Даніель переглядав папери, ігноруючи мою присутність.

​Офісна будівля була величезною, суцільне скло та бетон. Коли ми зайшли всередину, всі працівники завмирали й кланялися. Я відчувала на собі десятки цікавих поглядів.

​— Це Стефанія, — представив він мене секретарці в приймальні. — Вона працюватиме зі мною, в моєму кабінеті. Підготуй їй стіл.

​Кабінет Даніеля був величезним, з панорамними вікнами на все місто. Мій стіл поставили в кутку, так, щоб він міг бачити мене щоразу, як піднімає голову.

​— Сядь і чекай, — наказав він, сідаючи у своє велике шкіряне крісло. — Зараз почнуться наради. Твоє обличчя має бути таким же, як учора. Зрозуміла?

​— Зрозуміла, — тихо відповіла я, сідаючи за порожній стіл.

​Перші години були нудними. Чоловіки в костюмах заходили, сперечалися про акції та нерухомість. Я приносила воду, подавала папки, намагаючись не зустрічатися ні з ким поглядом. Даніель поводився так, ніби мене тут немає, але варто було мені на мить відвернутися до вікна, як він робив якесь зауваження.

​Ближче до обіду двері відчинилися без попередження. У кабінет зайшов Артур, той самий гість з вчорашньої вечері.

​— О, Даніелю, бачу, ти таки вивів красуню в люди, — Артур усміхнувся, але його очі залишилися холодними.

​— Вона вчиться бути корисною, — коротко відповів Даніель, не відриваючись від документів. — Стефо, зроби нам кави.

​Я піднялася і підійшла до кавомашини. Артур став неподалік, спостерігаючи за моїми рухами. Даніель у цей момент відповів на дзвінок і відійшов до вікна, розмовляючи англійською.

​Артур зробив крок ближче до мене. Настільки близько, що я відчула запах його тютюну.

​— Важко грати асистентку, коли хочеться втекти, правда? — тихо прошепотів він, поки машина шуміла, збиваючи піну.
​Я завмерла, не повертаючи голови. Серце забилося швидше.

​— Не знаю, про що ви, — так само тихо відповіла я.

​— Знаєш, — він простягнув руку, наче хотів допомогти мені з чашкою, і в цей момент я відчула, як він щось втиснув мені в долоню. Маленький клаптик паперу. — Олег передавав вітання. Він чекає.

​Я миттєво стиснула кулак, ховаючи записку в долоні. Руки затремтіли. У цей момент Даніель закінчив розмову і розвернувся.

​— Кава готова? — голос Хромова пролунав як постріл.

​— Так, — я швидко поставила чашки на стіл, намагаючись не дивитися на Даніеля. Моя ліва долоня горіла від того крихітного шматочка паперу.

​— Вільна, — кинув він мені. — Вийди в коридор і почекай там. У нас з Артуром приватна розмова.

​Я вилетіла з кабінету, наче ошпарена. Опинившись у туалеті, я зачинилася в кабінці й розгорнула записку. На ній було лише кілька цифр... номер телефону, і коротке речення: «Сьогодні о 20:00 біля заднього виходу офісу. Твоя мати вже в безпеці».

​У мене перехопило подих. Моя мати в безпеці? Олег бреше чи Хромов мене обманув? Я дивилася на ці цифри й розуміла: якщо я зараз помилюся — це кінець. Для нас обох.

Я судорожно запхала записку в туфлю, під устілку. Папір здався мені розпеченим вугіллям, що обпікає ступню. Кілька разів глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїти серце, яке, здавалося, було чути на весь поверх.

Коли я повернулася до кабінету, Артура вже не було. Даніель сидів у своєму кріслі, розслаблено відкинувшись на спинку. Він крутив у пальцях важку золоту ручку й пильно дивився на двері. На мене.

— Щось ти довго, — кинув він. Голос був тихим, але в ньому відчувався метал.

— У вбиральні була черга, — збрехала я, проходячи до свого столу. Намагалася йти рівно, хоча папірець у взутті заважав кожному кроку.

— Черга на поверсі для керівництва? — він підняв брову. — Цікаво.

Я сіла й втупилася в якийсь звіт на столі. Букви розпливалися перед очима. Я відчувала його погляд на своїй потилиці. Даніель повільно підвівся, обійшов стіл і підійшов до мене. Я застигла, боячись навіть дихнути.

Він поклав руки на стіл по обидва боки від мене, фактично затиснувши мене в пастку.

— Ти зблідла, Стефо. І в тебе тремтять пальці.

— Мені просто... недобре. Кава натщесерце, — я спробувала відсунутися, але він схопив мене за підборіддя, змушуючи підняти голову.

— Подивися на мене.

Я змусила себе зустрітися з його очима. Холодні, проникливі, вони ніби бачили записку крізь шкіру моєї стопи.

— Про що ви шепотілися з Артуром, поки я розмовляв по телефону? — його голос став небезпечно м’яким.

— Ні про що. Він просто пожартував про мою каву.