Розділ 5. Стефанія

Ми спускалися широкими сходами. Я так міцно трималася за руку Даніеля, що мої пальці затерпли. Його піджак під моєю долонею здавався бронею, яка одночасно і захищала мене, і не давала дихати.

​Вітальня змінилася. Замість звичної тиші там панував гомін. Світили величезні люстри, відблиски від кришталю різали очі. Пахло дорогим парфумом, смаженим м’ясом і вином. Нас було чоловік десять-дванадцять. Усі в дорогих костюмах, з ідеальними зачісками.

​— Усміхайся, — ледь чутно прошепотів Даніель, не повертаючи голови.

​Я розтягнула губи. Це було боляче, наче шкіра на обличчі могла тріснути.

​— О, Даніелю! Нарешті ми побачимо твою таємничу Стефанію, — до нас підійшов високий чоловік із сивиною на скронях. Його звали Артур, і його погляд був занадто гострим. — Львів пішов вам на користь. Ви виглядаєте... приголомшливо.

​— Дякую, — відповіла я. Голос був чужим, високим. — Львів був чудовим, але я рада повернутися.

​Даніель пригорнув мене до себе за талію. Його рука була важкою і гарячою.

— Стефанія занадто сильно любить свою маму, тому вирішила її провідати. Але дім там, де серце, правда, люба?

​Він подивився на мене. У його очах був виклик. «Грай, Стефо, або твоя мама заплатить».

​— Звичайно, — я поклала голову йому на плече. — Я сумувала за тобою.

​Ми пройшли до столу. Усе було ідеально: срібні прибори, білі серветки, келихи, що сяяли. Я сиділа праворуч від Даніеля. Весь вечір я робила вигляд, що їм, хоча шматки не лізли в горло.

​— То як вам Київ після провінції? — запитала жінка навпроти. На ній було стільки діамантів, що вони засліплювали.

​— Київ набагато динамічніший, — відповіла я заготовленою фразою. — Тут я почуваюся спокійніше. Поруч із Даніелем.

​Я відчула, як під столом Хромов поклав руку мені на коліно. Він злегка стиснув пальці, схвалюючи мою відповідь. Це було схоже на те, як дресирувальник дає шматочок цукру звіру, що виконав трюк.

​— Кажуть, Даніель Вікторович дуже ревнивий, — Артур примружив очі, розглядаючи мій браслет. — Навіть подарунки обирає такі, що не знімеш.

​У їдальні на мить стало тихо. Я відчула, як повітря наелектризувалося.

​— Це не ревнощі, Артуре, — спокійно відповів Даніель, відпиваючи вино. — Це турбота. Стефанія знає, що я ціную вірність понад усе.

​Я змусила себе кивнути і знову посміхнутися. Вечеря тривала вічність. Я сміялася з жартів, які не були смішними. Пила воду, бо в роті пересихало від страху.

 Я бачила, що Артур спостерігає за кожним моїм рухом. Він шукав підступ. Шукав доказ того, що я тут не з власної волі.

​— Ви дуже мовчазна, Стефо, — зауважив він, коли подали десерт.

​— Я просто насолоджуюся вечором, — я подивилася на Даніеля і накрила його руку своєю. — Поруч із такою людиною важко підібрати слова.

​Хромов підніс мою руку до губ і поцілував кінчики пальців. Його погляд обпікав. Я бачила в ньому торжество. Він переміг. Я зламалася. Я брехала всім цим людям, щоб врятувати маму, і він це знав.

​Коли останній гість пішов, і в домі нарешті запала тиша, я відчула, як сили покидають мене. Я просто стояла в холі, дивлячись на зачинені двері.

​— Ти була ідеальною, — голос Даніеля пролунав за моєю спиною.
​Він підійшов і почав розстібати мій браслет — не той, що на руці, а замок на шиї, де висів кулон.

​— Мама... — прошепотіла я. — Ти обіцяв.

​— Обіцяв, — він розвернув мене до себе. Його обличчя було близько. — Йди нагору. Марк принесе телефон. У тебе десять хвилин.

​Я не чекала. Я побігла по сходах, заплутуючись у довгій подолі сукні. Мені було байдуже, як я виглядаю. Мені потрібно було почути її.

Я забігла в кімнату й впала на ліжко. Серце калатало так, ніби я щойно пробігла марафон. За хвилину у двері коротко постукали, і ввійшов Марк. Він мовчки протягнув мені телефон з уже відкритим вікном відеодзвінка і вийшов, не зачиняючи двері до кінця.

Я знала, що Даніель там. Стоїть у коридорі або сидить у кабінеті, дивлячись на екран свого планшета. Він слухав кожен мій вдих.
Екран блимнув, і я побачила маму. Вона напівлежала на подушках, обплутана трубками, але її очі світилися, коли вона побачила мене.

— Стефочко! Доню, нарешті... — її голос був слабким, але таким рідним, що в мене защеміло в грудях.

Я міцно стиснула телефон, намагаючись не дати рукам тремтіти. Потрібно посміхатися. Тільки не плакати. Якщо він побачить мої сльози, він усе вимкне.

— Привіт, мамусю! — я видавила з себе найрадісніший голос, на який була здатна. — Як ти почуваєшся? Лікарі кажуть, що тобі вже краще.

— Так, сонечко, мені набагато легше. Тут такий догляд... — вона на мить замовкла, розглядаючи мене. — А ти чому в такій гарній сукні? Ти кудись збираєшся?

Я глянула на своє бордове вбрання. Сукня, що була моєю формою для підкорення.

— У нас була вечеря, мамо. Даніель запросив партнерів. Він... він дуже дбає про те, щоб я не сумувала.

Слово «Даніель» далося мені важко, воно застрягло в горлі, як камінь. Я відчувала погляд Хромова крізь стіни. Він чекав, що я скажу далі.

— Він хороший чоловік, Стефо, — прошепотіла мама. — Він врятував мене. Пообіцяй мені, що ти будеш його слухатися. Ти ж знаєш, який зараз час... Я так боялася, що ти залишишся сама.

— Обіцяю, мамо, — я закусила губу, щоб не закричати. — У нас усе добре. Ми дуже щасливі. Київ такий великий, Даніель показує мені місто...

Я брехала і брехала, розповідаючи про неіснуючі прогулянки, про квіти, які він мені нібито дарує, про наше «спільне» майбутнє. Кожне слово було як ляпас самій собі. Мама слухала, і її обличчя розгладжувалося. Вона вірила. Вона була спокійна. І це була єдина причина, чому я все ще не збожеволіла.

— Тобі час відпочивати, мамусю, — сказала я, коли побачила, що її повіки важчають. — Я подзвоню скоро. Я люблю тебе.

— І я тебе, доню...

Екран згас. Миттєво. Даніель забрав зв'язок рівно через десять хвилин. Секунда в секунду.