Розділ 3. Даніель

Я міцно тримав її за лікоть, майже штовхаючи до виходу з клініки. Стефа йшла слухняно, як тінь. Вона навіть не озирнулася на двері маминої палати. Знала, що я не дозволю. ​На вулиці лило як з відра. Щойно ми сіли в машину, я кинув:
— В аеропорт. Повертаємось у Київ.

​Стефа різко смикнулася, втиснувшись у сидіння.

— У Київ? Але ти ж обіцяв... Я думала, я зможу побути з мамою.

— Ти погано думала, — я розвернувся до неї, дивлячись прямо в очі. — Ти втекла, Стефо. Ти зламала правила. Тепер буде так, як я скажу.

— Даніелю, будь ласка...

— Закрий рота, — відрізав я. — Твоя мати продовжить лікування. Ти тут більше не потрібна.

​Я дістав із кишені браслет. Холодний метал знову блиснув у напівтемряві.

— Руку, — коротко наказав я.

Вона завагалася, але коли я перехопив її погляд, повільно витягнула зап’ястя. Я застебнув замок. Клацання було гучнішим за шум дощу за вікном.

— Ще раз знімеш — пошкодуєш. Зрозуміла?

— Зрозуміла, — ледь чутно прошепотіла вона.

​Дорога до Києва минула в тиші. У літаку вона просто дивилася в ілюмінатор, мовчки ковтаючи сльози. Я не втішав. Мені не потрібні були її сльози, мені потрібна була вона сама. Вся.

​Коли ми під’їхали до маєтку, ворота відчинилися миттєво. Охорона, камери, високий паркан. Тепер це не просто дім. Це її тюрма.

​Я вивів її з машини і буквально затягнув у дім. Ми піднялися в її спальню. Я штовхнув двері й зачинив їх за нами на замок.
Стефа зупинилася посеред кімнати, не знімаючи мого пальта, яке все ще висіло на її плечах.

​— Що тепер? — запитала вона, обернувшись. Її голос тремтів, але в очах ще жеврів залишок того самого виклику, який я так хотів розчавити.

— Тепер ти будеш вчитися вдячності, — я почав повільно знімати годинник. — Роздягайся.

— Що? Ти жартуєш?...

— Я хіба схожий на того, хто жартує?

​Вона застигла, дивлячись на мене з жахом.

— Даніелю, я втомилася... Потяг, лікарня... Дай мені хоча б душ прийняти.

Я підійшов до неї впритул, змушуючи її закинути голову.

— Ти забула, що сказала в лікарні? «Роби зі мною що хочеш». Я хочу цього зараз. Душ приймеш потім. Разом зі мною.

​Я провів пальцем по її нижній губі, яку вона знову закусила до крові.

— Швидше, Стефо. Моє терпіння залишилося у Львові.

Я повільно розстебнув ґудзики на сорочці, не зводячи з неї очей. Стефанія стояла нерухомо, наче чекала, що я передумаю. Наївна.

— Я чекаю, — нагадав я.

Вона тремтячими пальцями взялася за краї мого пальта, яке висіло на її плечах, і повільно скинула його на підлогу. Потім була черга її тонкого светра. Вона діяла так повільно, наче намагалася виграти собі хоча б кілька секунд життя.

Коли вона залишилася в одній білизні, я підійшов ближче. Від неї все ще пахло дощем і лікарнею. Я схопив її за потилицю, намотуючи волосся на кулак, і змусив подивитися мені в очі.

— Тобі страшно? — тихо запитав я.

— Так, — чесно видихнула вона.

— Добре. Це почуття допоможе тобі не робити дурниць. Ти хотіла волі, Стефо. Але воля без мене — це те, що ти побачила у Львові. Рахунки, які нічим платити, і люди Олега, які б уже давно розібрали тебе на частини. Ти розумієш, що я — єдине, що стоїть між тобою і прірвою?

— Розумію.

— Тоді доведи це. Подякуй мені.

Вона завагалася, її очі заблищали від сліз, які вона так відчайдушно намагалася стримати.

— Дякую, — прошепотіла вона крізь силу.

— Не так.

Я відпустив її волосся і сів на край ліжка, розставивши ноги. Я хотів зламати її гордість тут і зараз, щоб у неї навіть думки не виникло знову бігти до вікна.

Стефа повільно опустилася на коліна переді мною. Її руки торкнулися моїх стегон. Вона знала, що я не відпущу її, поки не отримаю повної капітуляції.

— Більше ніяких втеч, — сказав я, спостерігаючи за тим, як вона розстібає мій ремінь. — Більше ніякого Львова. Твій світ тепер обмежений цим будинком і моїм настроєм. Тобі все зрозуміло?

— Так, Даніелю.

— От і розумниця.

Я запустив пальці в її волосся, притягуючи її ближче до себе. Контракт був лише підготовкою. Справжня гра почалася тільки зараз. Без паперів. Без термінів. До повної перемоги одного з нас.

Я не збирався бути з нею м’яким. Не сьогодні. Вона мала закарбувати цей вечір у пам'яті як момент, коли її старе життя остаточно випарувалося.

Коли все закінчилося, Стефа залишилася лежати на краю ліжка, згорнувшись калачиком. Вона не плакала, принаймні я не чув звуків. Просто здригалася, дивлячись у стіну порожнім поглядом.

Я встав, спокійно застебнув штани й підійшов до вікна. Дощ у Києві був іншим — важким та впевненим.

— Вставай, — кинув я через плече. — Йди в душ.

Вона не поворухнулася. Я підійшов, схопив її за руку й ривком підняв на ноги. Стефа скрикнула, ледь втримавши рівновагу. Срібний браслет на її зап’ясті знову блиснув, нагадуючи мені про мою перемогу.

— Я не повторюватиму, Стефо. Відсьогодні в цьому домі немає місця для твоїх депресій. Ти жива, твоя мати отримує ліки, а я отримую тебе. Це чесний обмін.

Я затягнув її у ванну кімнату й увімкнув воду. Гаряча пара миттєво заповнила простір.

— Відмий з себе усе, — я штовхнув її під струмені води прямо в білизні. — І свій страх теж відмий. Коли вийдеш, я хочу бачити зібрану й розумну дівчину. А не цю розмазню.

Я вийшов, зачинивши за собою двері, й повернувся в спальню. На тумбочці завібрував мій телефон. Марк.

— Так, — відповів я, закурюючи сигарету.

— Даніелю Вікторовичу, Олег дізнався, що ви забрали її. Він оскаженів. Каже, що ви порушили якісь старі домовленості щодо «нейтральних зон». Його люди крутяться біля нашого периметра.

Я випустив густу хмару диму, спостерігаючи, як вона повільно тане в повітрі.

— Нехай крутяться. Підсиль охорону. І заблокуй усі виїзди для Стефанії. Якщо вона хоча б на крок наблизиться до воріт — повідомляй мені особисто.