Розділ 1. Зникла

Даніель Хромов

​Кімната зустріла мене тишею. Тією особливою, мертвою тишею, яка буває лише там, де більше немає життя. ​Я не поспішав. Повільно зняв піджак, кинув його на крісло і лише тоді подивився на ліжко. Простирадла були зім’яті — вони все ще зберігали тепло її тіла, але сама пташка випорхнула.

Відчинене вікно впускало в кімнату нічну прохолоду, і фіранка здригалася від вітру, наче знущальний білий прапор капітуляції. ​Але я не програв.

​На тумбочці, прямо в центрі, лежав браслет. Той самий, з гравіюванням, який мав нагадувати їй, кому вона належить. Вона залишила його навмисно. Це був її маніфест. Її "ні".

​Я підійшов і взяв холодний метал у руки. Мої пальці ледь помітно стиснули прикрасу. Стефанія думала, що потяг до Львова — це її квиток у свободу. Вона думала, що я не передбачив такий сценарій. Наївна дівчинка.

​Я дістав телефон і набрав номер начальника своєї служби безпеки.

— Вона в потязі? — мій голос звучав напрочуд спокійно, навіть м’яко.

— Так, Даніелю Вікторовичу. Третій вагон. Ми ведемо її.

— Не наближайтеся, — я підійшов до вікна, дивлячись у темряву саду. — Дайте їй доїхати. Дайте їй вийти, нехай вдихне повітря Львова, нехай повірить, що врятувалася. Смак надії зробить її подальший відчай набагато солодшим.
​Я вимкнув виклик і знову подивився на браслет.
— Біжи, Стефо, — прошепотів я в порожнечу. — Біжи так швидко, як тільки можеш. Бо коли я наздожену тебе, а я наздожену, то контракт здасться тобі дитячою казкою. Тепер ти благатимеш мене про підкорення сама.

Я крутив у пальцях залишений браслет, поки вхідні двері не грюкнули. Марк увійшов без стуку — він знав, що зараз не до етикету. По його обличчю я зрозумів, що новини мені не сподобаються.

— Вона не в готелі й не у друзів, — швидко промовив він, уникаючи мого погляду. — Камери на вокзалі зафіксували, як вона сіла в таксі. Маршрут — приміське селище під Львовом. Вона поїхала до матері, Даніелю Вікторовичу.

Я завмер. Повільно підвівся з крісла, відчуваючи, як усередині все крижаніє.
До матері. Стефанія вирішила, що найкращий спосіб сховатися від мисливця — це залізти прямо в пастку, яку я сам для неї і збудував. Вона пішла туди, де я контролюю кожен вдих і видих жінки, яка дала їй життя.

— Вона думає, що я благодійник, — вимовив я, і мій сміх прозвучав як хрускіт сухого льоду. — Вона думає, що лікування її матері — це мій подарунок за її гарні очі.

Я підійшов до робочого столу і відкрив ноутбук. Списки платежів, рахунки з приватної кардіології, чеки на препарати, які тримають серце її матері в ритмі... Один клік...і ця музика зупиниться.

— Марк, скасуй ранковий транш, — наказав я, не обертаючись.

— Але... стан жінки нестабільний. Без цих ліків вона не протримається і тижня.

— Саме так, — я повернувся до нього. — Стефанія хотіла свободи? Нехай побачить її ціну. Вона думала, що контракт був кліткою? Ні, контракт був її єдиним захистом від реальності.

Я закрив ноутбук, і звук був подібним до пострілу.

— Зателефонуй головному лікарю. Скажи, що фінансування припинено через "технічні причини". Нехай вони повідомлять про це Стефанії особисто, коли вона переступить поріг палати. Я хочу, щоб вона тримала в руках рахунок, який не зможе оплатити, і розуміла, що кожна хвилина життя її матері тепер залежить від того, наскільки швидко вона набере мій номер.

Вона втекла до Львова, щоб знайти там спокій. Замість цього вона знайде там смерть, яка дихатиме їй у потилицю.

— Готуй машину, — я кинув браслет на стіл. — Я хочу бути там, коли вона усвідомить, що відчинене вікно було не виходом. Це був вхід у моє особисте пекло, де правила тепер диктую не я, а її власний відчай.
Вона благатиме мене повернути її назад. І цього разу підпису на папері мені буде замало.

Я повільно підійшов до дзеркала у вітальні й поправив манжети сорочки. У відображенні застиг чоловік, якого Стефанія навчилася боятися, але так і не навчилася розуміти. Вона бачила в мені монстра, потім — рятівника, а тепер знову зробила мене ворогом. Що ж, я готовий грати будь-яку роль, аби вона залишалася в моєму полі зору.

— Марку, — покликав я, не відводячи погляду від свого відображення. — Скільки їй залишилося?

— Година, Даніелю Вікторовичу. Потяг прибуває за розкладом.

— Добре. Надішли їй повідомлення. Не з мого номера. Нехай це буде офіційне сповіщення від клініки. Простий текст про припинення спонсорської підтримки та вимогу погасити заборгованість протягом доби.

Я уявив, як вона здригнеться, коли телефон у її тонких пальцях завібрує. Як зблякне її радість від краєвидів за вікном потяга. Як вона судорожно ковтатиме повітря, розуміючи, що "воля" виявилася зашморгом.

Я хотів, щоб вона відчула кожну секунду цього безсилля.Я знову взяв браслет зі столу і сховав його в кишеню штанів. Його вага приємно тиснула на стегно, нагадуючи про те, що вона залишила.

Стефа думала, що Львів — це її минуле. Вона помилилася. Відсьогодні Львів — це її клітка, де я буду і наглядачем, і єдиним джерелом кисню. Вона втекла до матері, сподіваючись на тепло рідної домівки, але знайде там лише холод моїх рішень.

— Виїжджаємо до аеропорту, — кинув я через плече, прямуючи до виходу. — Я хочу бути там раніше, ніж вона встигне усвідомити, що її гра закінчилася, так і не почавшись.

Стефанія була моїм найкращим капіталовкладенням. А я не звик втрачати свої активи. Особливо ті, що навчилися так зухвало кусати руку, яка їх годує.

Стефа думала, що може просто закрити ці двері й перетворити мене на спогад. Вона не розуміла, що я — не сторінка в її книзі. Я — папір, на якому ця книга пишеться.

Я спустився до машини. Нічне місто пропливало за вікном розмитими вогнями, але я бачив лише цифри на моніторі свого внутрішнього годинника. Кожна хвилина наближала її до Львова. Кожна хвилина наближала її до краху ілюзій.

— Даніелю Вікторовичу, літак готовий до зльоту, — голос Марка з переднього сидіння вивів мене з роздумів. — Але є ще дещо. Служба безпеки зафіксувала дивну активність біля будинку її матері. Там бачили людей Олега.