СОБАКИ НА СІНІ

Взимку багато тварин підходить ближче до людського житла. На межі міста і лісу в них є особливе перехрестя, куточок для зустрічей, клуб по інтересах, як тільки не називати цю унікальну екосистему, яка серед жителів нашого двору зветься просто Сіно. Зрідка — "Солом’яний палац" або фортеця, бо насправді це не суха трава, а саме суха солома, та найчастіше кажуть "Сіно".

Смугу приблизно в триста метрів від мого дому до приміського лісу займає горіховий сад та територія інституту ботаніки. Зараз велику частину "відкусило" будівництво. Половини саду вже немає. Але в інституті за парканом поряд зі звичайними ялинами або смереками (Рісеа abies), та липою широколистою (Tilia Platyphyllos) — схожою на гігантську мутацію звичайної липи, поки що ростуть південні гості — платани кленолистні (Platanus Аcerifolia), чия особлива прикмета, що з їхніх стовбурів лущиться кора, а на гілках дозрівають пухнасті кульки. А також — прадавній азіатський гість — гінкго дволопатевий (Ginkgo biloba), сучасник динозаврів. Поряд — ще один релікт метасеквойя (Metasequoia) та гість з Північної Америки — оцтове дерево, сумах оленерогий або пухнастий (Rhus typhina) з темно-червоними китицями.

І навіть ялини не зовсім звичайні, оповиті ліанами дівочого винограду та хмелю. Восени, після перших холодних ночей виноград червоніє і на ялинках горять гірлянди, наче вже новий рік.

В інституті ботаніки багато дослідних ділянок, на вигляд — як звичайні городи, а найближчу до лісу відкриту ділянку займає склад сіна. З великих круглих в’язанок складено кілька справжніх фортець та мурів, такі стіни будують зі снігу взимку. Хто вперше бачить великий запас сіна, одразу ж думає, що це їжа для тварин. Так, насправді, це їжа. Але… ДЛЯ ГРИБІВ!

В піддослідному господарстві інституту вирощують печериці та гливи, яким потрібен поживний субстрат. Сіно подрібнюють, розмочують окропом, щоб швидше перепріло, підсушують та віддають грибам, які живляться целюлозою та лігніном. За рік солом'яна фортеця зменшується настільки, що на початку осені її будують наново, зі свіжих золотавих в’язанок, замість посірілих та почорнілих від снігу та дощів.

 Взимку ця дивна споруда стає унікальним місцем перетину шляхів багатьох приміських тварин.

Сіно приваблює дворових собак, які самі себе вважають охоронцями території  інституту та близького будівництва містечка "Казка". В морози собаки туляться до теплої скирти, найрозумніші, викопують собі розкішні лігва та ніжаться в Солом'яному палаці, поки інші мерзнуть, як цуцики. Але не забувають нести варту. Хтось обов'язково вилазить на гору і дивиться з висоти м'яких мурів, чи не йдуть ті, хто хоче захопити таке прекрасне місце? Здавалося б, вартові мають ганяти всіх, хто тільки поткнеться до Сіна, але наші собаки на ботанічному сіні поводяться зовсім не так, як собаки на сіні з приказки. Чотириногі власники "палацу" охоче діляться своїм багатством і не женуть ані людей, ані інших тварин.

По-друге, де є сіно, завжди живуть миші, а в нашому палаці-фортеці зустрічаються ще й вгодовані пацюки! Отже, мисливці на мишей також крутяться поряд. Це й дворові кішки, лісові ласки і куниці, на найбільше — лисиці та сови, які полюють тут зимовими ночами.

В голодну пору до сіна приходять зайці. Солома малопоживна, але її так багато… який довговухий встоїть, щоб не спробувати. Найбільш нахабні зайці влітку вже вивчили цей шлях, об'їдаючи капусту на "ботанічних" городах. Деякі навіть не тікають, коли приходять працівники інституту. Припаде зайчисько до землі та сподівається пересидіти тих, хто відволікає його світлість від трапези. Тільки вже якщо здіймуть галас, почнуть лаятися та кликати собак, без поспіху пострибає до лісу.

Деяких гостей Солом'яного палацу я навіть не бачила, але взимку по слідах можу докладно уявити їхні шляхи та дії. Ось, які новини життя на Сіні можна прочитати по свіжому сніжку…

*****

Сніг блищить на сонці, вкриває солом'яні мури тонкою ковдрою, та не суцільною. Подекуди з країв вибиваються круглі в’язанки. Вся ділянка навколо сіна прошита слідами зайців. Гасало тут принаймні двоє одночасно. Мабуть, заєць та зайчиха, бо сліди одного більші. Що можна впевнено сказати, ані лисиця, ані собаки за ними не гналися, сліди собак крутяться навколо заячих, але не йдуть поряд  за ними хоча б десяток метрів. Так, наші собаки на Сіні не полюють. Їм вистачає підгодівлі від людей.

Нагорі, на варті сидить Лисичка. Руда собачка з пухнастим хвостом з білою китицею, справді схожа на лисицю не лише зовні, тільки більша і довгонога, а своєю обережністю.

Лисичка з'явилася восени. Спершу ігнорувала будь-яку їжу від людей, ще й інших собак вмовляла не їсти. Дивилася з жахом, щось їм пояснювала рухами та умовними сигналами. Мабуть, боялася отруїтися. Мала досвід спілкування з недобрими людьми. Лисичка вела себе дуже схоже на дику полохливу тварину. Чим харчувалася невідомо, але зайців або мишей не ловила і кішок не ганяла. Завжди в стороні, щось шукає, ховається по кущах.

Та потім на території інституту з'явився новачок — Чорний. Гарний великий пес, схожий на чорну вівчарку з легкими золотими підпалинами на грудях та на лапах. Через нього склалася нова зграя, яка взимку і володіла Сіном.