1.1

Завтра — перша зустріч.

Софія не вірила в імпровізацію. Вона вірила в підготовку.

Ноутбук опинився на столі, поряд — роздруковані інтерв’ю Максима Корда, його штрафи, коментарі керівництва команди, контракти зі спонсорами. Вона знову ввімкнула відео з тим самим обгоном.

312 км/год.

На стоп-кадрі його очі — зосереджені, холодні, майже спокійні. Не безумство. Усвідомлений ризик.

— Ти не неконтрольований, — тихо сказала вона. — Ти просто не терпиш, коли тебе стримують.

Софія зробила нотатку в планшеті:
«Потрібно змінити не його характер, а наратив. Показати не ризик, а відвагу. Не імпульсивність, а принциповість».

Вона закрила ноутбук.

Погляд ковзнув до валізи.

Підготовка почалася з дрібниць.

Софія відкрила шафу й акуратно розклала на ліжку одяг: темно-сірий костюм із чіткою лінією плечей, білий топ без зайвих деталей, чорні штани ідеального крою.

Вона ніколи не носила сукні. І тим більше — спідниці.

Сукні створювали ілюзію м’якості.
Спідниці — зайвої вразливості.

Штани — це про рух. Про силу. Про рівність.

Вона вдягнула топ, провела долонями по тканині, переконуючись, що все сидить бездоганно. Піджак ліг на плечі, як броня. Жодної зайвої складки.

Підійшла до дзеркала.

Волосся — зібране на маківці в акуратний високий пучок. Жодної вибитої пасма. Легка, майже непомітна косметика. Годинник із металевим браслетом. Чіткий погляд.

Софія завжди виглядала дуже по-діловому.

І саме так вона хотіла, щоб Максим Корд побачив її вперше.

Не жінку.
Не потенційний об’єкт для флірту.
А людину, яка прийшла керувати процесом.

Вона трохи нахилила голову, оцінюючи себе в дзеркалі.

— Ніяких емоцій, — тихо сказала. — Ніяких компромісів.

Телефон завібрував.

Повідомлення від керівника команди:
«Зустріч завтра о 8:30. Приватна переговорна в готелі. Він буде».

Коротко. Без деталей.

Софія усміхнулася ледь помітно.

Він буде.

Наче попередження.

Вона підійшла до вікна. Лондон жив своїм нічним ритмом — сигнали машин, приглушені голоси, неонові вогні. Десь у цьому місті зараз знаходився чоловік, який звик, що світ обертається навколо його швидкості.

І завтра вона почне змінювати цей вектор.

Не силою.
Стратегією.

Вона зняла піджак і обережно повісила його назад у шафу. Завтра він стане її формою. Її бронею.

Софія лягла на ліжко, але сон не приходив одразу. У голові прокручувався сценарій зустрічі:

Його зухвалий погляд.
Іронічна посмішка.
Спроба перевірити її на міцність.

Вона була готова.

Але чомусь під шкірою ворушилося дивне передчуття — не страх, ні. Швидше інтерес.

Бо за всі роки роботи вона ще не зустрічала клієнта, про якого говорили так:
«Він або геній, або катастрофа».

Софія не вірила в крайнощі.

Вона вірила в контроль.

Та глибоко всередині вже зароджувалося питання, яке вона поки не дозволяла собі сформулювати:

А що, якщо цього разу контроль буде не в її руках?

8:27.

Софія вже була в переговорній.

Скляні стіни, довгий стіл, кава без цукру. Вона відкрила планшет, розклала документи чіткими лініями, ніби готувала не зустріч, а операцію.

Темно-сірий костюм сидів бездоганно. Білий топ додавав контрасту, але жодної м’якості. Волосся зібране високо на маківці, відкриваючи шию і чіткий профіль. Рівна спина. Спокійний погляд.

Софія Левицька не приходить знайомитися. Вона приходить працювати.

Двері відчинилися рівно о 8:31.

Він зайшов без поспіху.

Максим Корд не виглядав людиною, яка щойно стала центром медіа-скандалу. Темна футболка, легка куртка, спортивні кросівки. Рухи впевнені, майже розслаблені. У ньому не було хаосу. Була зібрана, небезпечна тиша.

Він зупинився за крок від столу.

І вперше побачив її.

Не як ім’я в листі керівництва.
Не як «нового PR-наглядача».
А як жінку.

Сіра чіткість. Біла лінія топу. Погляд, у якому не було ні захоплення, ні страху. Тільки оцінка.

Вона не усміхалася.

Максим помітив це одразу.

Більшість людей при першій зустрічі або намагаються зачарувати його, або нервують. Вона не робила ні того, ні іншого.

Вона виглядала так, ніби це він прийшов на співбесіду.

Це його зацікавило.

— Максим Корд, — сказав він спокійно, протягуючи руку.

— Софія Левицька, — її голос був рівний, низький, без зайвих інтонацій.

Їхні долоні зустрілися.

Контакт тривав на секунду довше, ніж потрібно.

У нього тепла шкіра і легка шорсткість пальців — сліди керма, тренувань, швидкості.
У неї — холодна впевненість і контрольований тиск.

Ніхто не відвів погляд першим.

— Сподіваюся, ви усвідомлюєте складність ситуації, — почала Софія, жестом пропонуючи сісти.

Він опустився на стілець навпроти, не відводячи очей.

— Я виграв гонку, — сказав він. — Складність у тому, що комусь це не подобається.

— Складність у тому, що спонсори не інвестують у ризик, — вона відкрила планшет. — Вони інвестують у прогнозованість.

— Я не машина з гарантією, — ледь усміхнувся він.

— Ні, — спокійно відповіла Софія. — Ви бренд. І бренд зараз нестабільний.

Тиша між ними загусла.

Максим відкинувся на спинку крісла, уважно її розглядаючи.

Вона не кокетувала. Не намагалася бути «приємною». Костюм підкреслював чіткість ліній, але не дозволяв фантазії зайти далеко. Волосся зібране так, ніби кожна пасма знає своє місце.

Контроль.

І чомусь йому захотілося перевірити, чи можна його порушити.

— Ви завжди так говорите з людьми? — спитав він. — Наче вони графік падіння акцій?

— Тільки з тими, хто їх створює, — без паузи відповіла вона.

Куточок його губ здригнувся.

Цікаво.

— І що ж ви збираєтесь робити? Забороните мені обганяти?

— Я збираюся змінити фокус, — сказала Софія. — Завтра ми публікуємо серію матеріалів про вашу благодійну програму. Післязавтра — велике інтерв’ю. Ви дотримуєтеся сценарію. Жодної імпровізації.