1

Глава 1

312 км/год

— Ти з глузду з’їхав, Корде! — голос у навушнику ріже вуха, але Максим уже не чує слів. Перед очима лише траса.

Він чує тільки мотор.

Серпневе повітря над трасою тремтить, мов розпечене скло. Сонце сліпить, асфальт плавиться під шинами. 312 км/год. Попереду — поворот, у який на такій швидкості не заходять.

Раціонально — ні.

Але раціональність ніколи не приносила йому перемог. Макс  обожнював виклики. Вони завжди фарбували емоції у червоний колір. 

— Максе, відпусти газ! — знову кричить команда.

Він бачить, як суперник зміщується ліворуч, перекриваючи траєкторію. Частка секунди. Рішення — ще менше. Якщо гальмувати — втратить позицію. Якщо піде всередину — ризикне всім.

У такі моменти світ звужується до вузької смуги асфальту. До биття власного серця. До однієї думки: або ти контролюєш швидкість, або вона контролює тебе, а Корд ненавидів контроль над собою.

Максим усміхається.

І не гальмує.

Три години потому відео обгону вже розлітається соцмережами. Хтось пише: «Геній». Хтось: «Безумний». Хтось додає стоп-кадр, де його болід проходить за сантиметри від бар’єра.

А в прес-центрі пахне кавою, кондиціонером і неминучим скандалом.

— Ви усвідомлювали ризик свого маневру? — журналіст із британського видання дивиться надто задоволено.

Максим відкидається на спинку стільця. Світло софітів пече шкіру.

— Я усвідомлював трасу, — спокійно відповідає він. — І свій автомобіль.

— Ви порушили інструкції команди.

Пауза.

— Я виграв гонку.

У залі лунає шепіт. Камери клацають.

— Чи правда, що спонсори незадоволені вашим стилем? — продовжує журналіст. — Подейкують, що контракт можуть переглянути.

Максим злегка стискає щелепи. От воно. Без купки гівна ніколи не обходиться. 

— Мій стиль — це причина, чому ви сьогодні тут, — каже він. — Люди приходять дивитися не на обережність. Людям потрібен адреналін та шалені емоції. Здається я виконав їхні бажання.

Він встає раніше, ніж закінчуються питання.

Це помилка. Безглузда, емоційна помилка, яка коштуватиме йому надто дорого. 

Він знає це вже в коридорі, коли менеджер команди наздоганяє його з кам’яним обличчям.

— Ти щойно влаштував нам пожежу. Ми у вогні, Корд. 

— Я виграв.

— Ти став проблемою. Великою проблемою.

Слова зависають у повітрі гірше за спеку.

Софія Левицька ненавидить літо.

Літо — це гарячі новини, гарячі скандали і клієнти, які думають, що спека виправдовує дурість.

Вона стоїть біля панорамного вікна свого кабінету в Києві, коли телефон вібрує втретє за п’ять хвилин.

— Я слухаю.

— Тобі знайоме ім’я Максим Корд? — голос партнера фірми звучить напружено.

Вона мовчки відкриває стрічку новин. Фото боліда в небезпечному обгоні. Заголовки кричать про «безрозсудність» і «майбутню трагедію».

— Гонщик. Лідер чемпіонату. І тепер — репутаційна бомба, — сухо каже Софія.

— Його команда хоче кризового менеджера. Негайно. Вони готові на будь-які умови.

— Будь-які? — вона злегка піднімає брову.

— Їм потрібен хтось, хто змусить його слухати.

Софія дивиться на зупинений кадр: він виходить із боліда, шолом під пахвою, на обличчі — виклик усьому світу.

Такі чоловіки не слухають нікого. Але легкі задачі це точно не про неї. 

— Коли виліт? — питає вона.

— Завтра. І, Софіє… він складний.

Вона усміхається.

— Всі складні. Питання лише в тому, хто контролює ситуацію.

Вона кладе слухавку й знову дивиться на екран.

Максим Корд.

У його очах — небезпечна впевненість людини, яка звикла перемагати. Людини, що не боїться падіння.

Софія не боїться таких.

Вона боїться іншого — втратити контроль.

Того ж вечора Максим отримує повідомлення від керівника команди:

«Завтра прилітає твій новий PR-менеджер. Ти співпрацюватимеш».

Він сміється коротко й безрадо.

Ще один наглядач.

Ще одна людина, яка розповідатиме, як йому жити.

За вікном готелю заходить червоне сонце, розливаючи по кімнаті колір пожежі.

Максим дивиться на свої руки — ще вібрують після гонки.

Він завжди контролював трасу.

Але вперше з’являється відчуття, що хтось збирається контролювати його.

І чомусь це дратує сильніше, ніж будь-який поворот на швидкості 312 км/год.

Софія сиділа за столом у своєму офісі, який нагадував бойову командну базу: на моніторах миготіли стрічки новин, у поштовій скриньці накопичувалися запити журналістів, а поруч — блокнот із датами і контактами.

Вона відкріпила каву від столу й поглянула на екран: «Максим Корд — гонщик, міжнародний чемпіон, 28 років». Ім’я, яке у світі автоспорту вимовляють із захопленням і тривогою одночасно.

Софія прокрутила стрічку його соцмереж: фотографії з гонок, відео обгонів, пости про благодійні акції та розважальні заходи. Щоразу він посміхається так, що стає зрозуміло — харизма у нього не лише на трасі. Але саме це й ускладнювало роботу PR-менеджера: його обожнюють фанати, але ненавидять спонсори.

Вона відкрила статистику: останні п’ять гонок, час реакції, аварії, штрафи. Занотувала: «Ризиковий стиль. Пропустив кілька командних настанов. Схильний до емоційних рішень під тиском».
Наступний екран — архів інтерв’ю: голос зухвалий, прямий, часом іронічний. І всі ці слова будуть її викликом завтра.

— Так, Корде… — тихо пробурмотіла Софія. — Ти вражаєш мене ще до того, як я тебе зустріну.

Вона закрила ноутбук і взяла паспорт, квиток на завтра, дорожню сумку, яка чемно чекала у шафці. У голові вже прокручувався маршрут: рейс у Лондон, трансфер до готелю, ранкове тренування, перші прес-зустрічі.

Лондон зустрів її звично сірим небом і легким дощем, який перетворював вулиці на блискучу плитку. Вона пройшла паспортний контроль, забрала валізу і швидким кроком вийшла на таксі. Дорогою Софія переглядала план дій: зустріч із командою Максима, оцінка графіку тренувань, розподіл інтерв’ю.