Початок

Лісове повітря було вологе і запашне. Холод ховався у затінку. Спека палила трави, які колихались і йшли хвилями. Лісовий принц і Мишачий король стояли один навпроти одного. Принц випрямився на сонці, король згорбився у тіні. У траві, на кордоні між світлом і тінню затаїлась Польова Фея.

Принц прикрив очі темно-зеленими довгими віями, підняв гостре і тонке підборіддя – згори донизу розглядав низенького кострубатого короля. Ніздрі тремтіли: вони вбирали запах, який парує над кожною травинкою на галявині, відчували пахощі саду Вельможних півоній з-за огорожі з колючок, дратувались міазмами підземних випарів, які оточували міського гостя.

Король з-під лоба моргнув круглими чорними блискучими очицями – очі не витримували світла. Все своє життя він прожив у міській каналізації, вдалині від сонця. Там йому корилось мишаче воїнство: він звик бачити перед собою хвилі похилених сірих спин, якими керував легким порухом вусів на морді.

Польова Фея тихенько куняла. Вона пролітала повз галявину, побачила блакитну пляму дзвіночків, які хитались від подиху вітру, вирішили поїсти нектару і тут, так недоречно, саме на цій галявині, почались перемовини представників двох світів, після яких почались жахливі події, які перевернули життя усіх мешканців Нескінченого Царства.

- Ти, мізерний керманич міської підземної нечисті, наважився прибути у Царство круговороту життя і народжень, де Ми – втілення Природи і Безкінечності – Принци Лісу, і Галявин, і Боліт, і Полів, і Рівнин, і Гір, і Западин, і Пагорбів - даруємо мир, любов і процвітання Нашим підданим – Маленькому Народцю, а також деревам, травам, квітам, грибам, комахам, тваринам, які ростуть, живляться, розмножуються, дихають. Ти прокрався до Нас дорогами, які Ми зачарували і оселили там Гниль і Мертвеччину, щоб ніхто з таких, як ти, не пробрався до Нашого Царства. Подивись навколо: навіть вітер підвладний нам і не обвіває твоє брудне тіло – ти впріваєш, твій солоний піт скрапує на Нашу землю, живить наші Трави – вони будуть буяти і тоді, коли ти здохнеш у своєму підземеллі. Навіщо ти сюди прийшов? – прокричав Принц свою промову.

Голос Принца – дзвінкий та лункий – нісся між стовбурами дерев, відбивався від пагорбів.

- Так, я помітив гниль і мертвеччину, - проскрипів Мишачий король, - Я їх скуштував – тепер їх немає. Смішна спроба. Я пошматую кожного ницого малюка з твого миршавого народця. Кожна рослина буде зламана. Кожна тварина вкушена або знищена. Тут буде пустеля. Я хочу Принцесу Півонію.

Мишачий король підібрав поли свого сірого вбрання, поворушив кінчиком хвоста, втягнув вуса – старався, щоб жоден промінчик сонця не втрапив на нього. Він стояв на чорному острівці у морі зеленої трави і жовто-синіх квітів, за ним тягнулась смуга чорних слідів: все живе розсипалось, ледь торкнувшись міського гостя. Лісовий вітерець дійсно його не обдував, тому морда і тулуб блищали від поту. Прах від мертвих рослини, як мантія, застиг навколо фігури Мишачого короля. Ця мантія розросталась і фігура вже не здавалась також миршавою, як на початку – тепер він займав рівно половину галявини. Лінія, де закінчувалась тінь, була кордоном між мантією та зеленню підвладної Принцу місцини.

Фея бачила, як чорна пляма, яка спопеляла все живе, підкрадалась все ближче до її райдужних крилець. Вона застигла: здавалось, як тільки ворухнеться, ця чорнота кинеться вперед і з'їсть її. Тільки очиці кліпали і тремтів чубчик з малесеньким сонячним дзвіночком, який бренькав все тихіше і тихіше.

- Мізерний керманичу міської підземної нечисті, Ми – втілення Природи і Безкінечності – Принци Лісу, і Галявин, і Боліт, і Полів, і Рівнин, і Гір, і Западин, і Пагорбів, відповідаємо тобі: "Геть!" – Принц клацнув пальцями і змахнув зеленими рукавами, як крилами.

Принц зник з галявини, а разом з ним з галявини зникла Фея та усі бджоли, які літали над квітами, і усі гриби, які обплітали корені трави, і плямисто-сіре кроленя, яке шукало маму-кролицю, і вовчище, який полював за кроленям. Зникло все, крім трави, квітів і дерев – вони перетворились на попіл від отруйного полум'я, яке вилетіло з пащі Мишачого короля.