Мар'яна

 Предмет у руках тхне старим папером і засохлим чорнилом. Багряна палітурка вже встигла почорніти.
„Скільки років цьому альбому? Двісті? П'ятсот?”
Маленькі дівчачі руки гортають сторінки.
 Альбом... Здається, це слово не дуже підходить сюди. Зображень тут небагато. Більше чорнильних кривих описів. Описів усіх тих подій, котрі відбулися колись, так давно, що якби не пожовклі аркуші, то про них вже й забули б. Краще назвати це... Хронікою.
 Малюнки зроблені з вугілля, буряку, чим далі — тим новіших барвників... Але й того добра не багато: От картинка, де зображено дві шаблі. Малюнок коня. Через декілька сторінок унизу статний стрункий чоловік стоїть за штурвалом. Трохи далі поважна панна, що виглядає у вітражне вікно замку. Його, мабуть, чекає.
 Це все чиїсь спогади. Чудо, що вони дійшли до нашого часу. Люди справді пишалися своєю історією, змогли донести її.
 І от, у кінці, уже на білих не ржавих сторінках, можна побачити нові фотографії, зроблені на звичайну камеру. На них дівчинка впізнає свою маму: Такі ж довгі ноги, світла гладка шкіра, довге шовковисте волосся кольору ночі. Тут вона не усміхається своєю доброю усмішкою і зрозуміло чому. Час тоді був жахливий.
 Темрява в очах, темрява в розумі. І ніхто не знав, куди доля, в обличчі мундирів і суворих солдатів їх везе. Сильна знайома долоня накрила ніжну руку. Хоч якесь відчуття близькості побратимів у цій чорноті, що була перед очима.
— Ти як?
— Нормально. - Тихо мовив жіночий голос. Хоча слово "нормально" тут явно перебільшення.
— Мовчати! - Гримнуло. А військова ледь стримала себе, щоб не вигукнути щось грубе. Гірше буде. Якщо не їй, то побратимам.
 І різко все зупинилося. Тільки серця забилися швидше.
 Їх вивели до сірого мертвого зовнішнього світу. Хоча чи можна було назвати цей світ зовнішнім? Тут, за цією решіткою полонені проведуть певний період життя. Невідомо, якою довжиною, але в стражданнях навіть секунда здається вічністю.
 А їх кат вийшов спокійно. Окинув поглядом своїх товаришів.
— Я за головним. - Здавалось, земля тремтить від його голосу. - Слідкуйте, щоб ніхто не рипався. Звісно, нема куди, але дівка паскудна.
 Та той, кого він назвав головним і сам вийшов.
— Що ти з ними так грубо? Уяви, якби з нашими так.
— Але ж це революціонери! Жінка взагалі донька Галицького!
 Брови командира різко насупились, погляд став зацікавленим.
— Та ну?
 Чолов'яга підійшов до полонених і став навпроти жінки.
„І правда схожа.” - Подумав він.
— Встань.
 На тремтячих колінах Галицька встала.
— Ходи зі мною.
 Серце стиснулося. Ватні ноги ледь-ледь понесли її вперед.
— Не бійся. - Спокійним тихим тоном, мовив командир. Та хіба в такій ситуації паніку заспокоять два нещасні слова?
 Він повів її в сторону маленької хатинки. Тут тимчасово було його робоче відділення, звідки віддавались накази.
— Як тебе звати?
— М-мар'яна...
— Мар'яна Галицька... Звучить. - Він тепло усміхнувся. - Ну не тремти ти так, тут тебе ніхто не зачіпатиме.
— Воно видно. - Саркастично хмикнула дівчина.
— Якщо ти за Богдана, пробач. Попередній командир назначив його відповідати за полонених, а я і не знав, наскільки це не заслужено. Він більше не буде цим займатися. А якщо й пальцем когось з вас зачепить — пошкодує.
 Очі дівчини з цікавістю й настороженістю розширились. Усе це звучало занадто добре. Занадто...
— Чому ви проявляєте таку доброту? Я маю на увазі, до ворогів.
— Ворогів?
 Чоловік підняв голову, поглянувши в її сірі шоковані очі.
— Скажи, чому ти пішла у військо?
— Заради країни. Заради того, щоб забезпечити краще майбутнє своїм близьким, як і всі.
— Як і всі. У твоїх словах криється відповідь, голубонько.
 Ці слова ще довго дзвеніли в голові дівчини. Саме мить, коли командир їх сказав, вона згадувала на сторінках хроніки.
 Неджима Даниїл Віталійович. Він був добрим мирним хлопцем скільки себе пам'ятав. Ніколи не ліз у бійки й хто б узагалі подумав, що вирушить на громадянську війну?
 Оточення завжди заспокоювали його тепла усмішка та ніжний погляд світло-зелених очей. Одне з них, внаслідок гетерохромії мало чорну туманність в райдужці. Ця особливість приваблювала чи відлякувала так же сильно, як і м'язиста висока статура чоловіка. Йому й до сорока трохи не добігало, але набуті зморшки, шрами на передпліччях та легка щетина явно додавали йому віку. Було й трохи сивини на густому темно-коричневому, волоссі, яку він ховав.
 Мар'яна була набагато молодша за нього, років двадцять з хвостиком. Але він завжди говорив з нею на рівних. І хоч вона зазначалась як його полонена, він ставився до неї зовсім не так...
 Затріскотіли гілки дерева, що палало в багатті. Ніжні дівочі руки насолоджувалися цим жаром, хоч комусь він міг здатися нестерпним.
— Галицька, ти мені бойкот влаштовуєш? - Грубий голос Богдана змусив дівчину здригнутися.
— У сенсі? Чому?
— Їсти йди.
— Ні... Я не хочу.
— Ой, та ну! - Величезна долоня ляснула її по плечу. - Я нічого не отруював, не бійся. Чи ти спеціально, бо хочеш, щоб я від начальства отримав, ги-ги?
 Як невимушено жартує той, хто ще нещодавно вважав її найбільшим злом. Чи, можливо, внутрішній захований у масці настирливості страх змушує не довіряти?
 Рука стискається в кулак.
— Я сказала не хочу. - Уже шипить дівчина.
А Богдан сміється, дивлячись на багаття:
— Б'юся об заклад, твій позивний "Вогник" чи щось типу того.
— От і не вгадав. Я — Скрипка.
— Та ну? Щось занадто спокійне як для тебе. Ти вмієш грати?
— Так. Я дуже люблю це.
— Ану. - Він махає рукою, коли бачить двох своїх побратимів. - Хлопці. - Встає, перешіптується з ними про щось, перш ніж усі троє йдуть кудись. А згодом навколо дівчини збирається натовп військових. Один простягає їй інструмент.
— Вона стара, але не побита й виконує свою роботу добре. - Усміхається колишній відповідальний за полонених. - Ми всі хочемо почути.
 Тремтячі руки дівчини боязко охоплюють інструмент і смичок. Командир дивиться на Мар'яну. Знову його глибокий погляд намагається заспокоїти дівчину.
— Не хвилюйся, просто зіграй, як відчуваєш.
— Оох...
 І глибоко вдихнувши, дівчина стиснула в одній руці верхівку скрипки, поклавши інструмент на плече, в іншій — смичок. І почала грати.
 Ця тиха мелодія розліталася по бараку. Така ніжна й спокійна, наче це грає вітер. Ноти вивільнялися в темп рухів майстрині. Ось, що можна було назвати гармонією в цьому хаосі. Коли десь всього за кілометр тривають розпалені бої, а юна Мар'яна без можливості повернутися на поле битви сидить тут, серед тих, кого вважала своїми ворогами. Хоча як взагалі громадяни однієї країни стали ворогами? За що? Кожен хотів захистити свої ідеали. І зробити майбутнє кращим. Тут Галицька й зрозуміла, що означали слова командира. Неджима зараз якраз дивиться на дівчину, котра вже й забула про те, що грає, віддавшись своїм роздумам. Плавна мелодія досі ллється з її акуратних пальчиків.
 Навколо збігається більше народу, серед якого і її побратими. Вони тихенько аплодують, щоб не збити. Усміхаються.
 Очі мимоволі заплющуються. І з рештою, тільки на останніх нотах, коли серце починає боліти, мелодія стала гучнішою. А потім стихла.
— Галицька, ну ти даєш.
 Так, навколо чується безліч аплодисментів і схвальних вигуків. Один з побратимів навіть обійняв Мар'яну за плече.
— Це було неймовірно красиво.
 Але серце не перестає боліти. Особливо гуде, коли дівчина дивитися на командира.
Даниїл старається не окидати її поглядом у відповідь, щоб знов не потривожити. Хоча він уже помітив її переживання.
 Дівчина різко встає, коротко дякує і поспішає геть.
— Куди це вона? - Здивовані задаються питанням усі, коли Мар'яна прямує десь у сторону поля. Поля, від якого огорожа з колючим дротом нагорі відділяє її. Але в цьому куточку зараз безлюдно, адже інші військові зібралися чи то на обіді, чи то біля багаття. Можна сісти на балку, опустити голову вниз і дозволили зрадницьким сльозам упасти на землю. Не раз. Тільки плакати треба безшумно. Щоб ніхто не знав, що вона заплуталась у собі.
 Та зашелестіло застелене на землі листя, видаючи чиїсь кроки.
— Пробач, ти не хотіла грати? - Лагідним голосом запитав Даниїл, сідаючи поруч з дівчиною.
— Н-ні... Не в цьому справа.
 Важко підняти очі. Під ними відчувалася сухість від щойно вилитих сліз. Але добре, що командир не встиг їх побачити. Чи просто нічого не сказав?
— Я розумію, тобі важко зараз.
 Вона мовчить. Чоловік встає і присідає навпроти неї.
— І, звісно, командир ворогів — точно не той, кому ти можеш довіряти.
 З усім тим, він простягає їй руку.
— Але ми всі люди й маємо право на почуття.
 Усе ще сповнена відчаю, вона знає, що зараз їй не допоможе ніщо, безвихідь. І невпевнено вкладає свою руку в долонь Даниїла.
 Він накриває її пальці вільною рукою.
— Звісно. Ти б хотіла бути великим воїном, як батько.
 Він тихо видихає. Не наважується підіймати очі.
— Щоб після повернення розповісти йому про свої подвиги й він сказав: „Пишаюсь.” І ти вже такою є.
— Га? - Вона дивиться на Даниїла з таким подивом, наче чує новини про кінець світу.
— Ти чуйна до своїх побратимів і вони сміливо можуть на тебе покластися... Але найвеличнішим людям теж тяжко. Навіть більше, ніж іншим. Я розумію, що тобі боляче, хоч і не можу відчути наскільки.
 Командирські руки підносять Мар'янину долоню до його рота. Він залишає на ній короткий поцілунок і нарешті вирішує підняти погляд на дівчину.
— І зараз ти тут, переживаєш за хлопців, з усіх сил намагаєшся бути стійкою, але біль ми не здатні контролювати. А навколо вороги, чужі люди, від яких не знаєш, що чекати.
 Вона знову починає плакати. Пальцями командир обережно витирає її сльози.
— Вороги! У тому й суть! Зараз, по ту лінію фронту, я бачу таких самих людей, як я, зі своїми почуттями. Вони дають мені їсти, роблять компліменти моїй музиці, ставляться, як до звичної людини. Хіба так має бути?
— Просто попри різні сторони, ми всі маємо дещо спільне: Хочемо миру й майбутнього в країні. Той, хто справді знає, що війна — річ жахлива, не буде бажати дізнатись це іншим. Навіть людям, що по той бік.
— Не завжди...
— Так. Але це вже не про людей, що хочуть миру.
 У голові слова прокручувалися повільніше, ніж на слуху. Але коли дівчина все обдумала, вона нарешті відповіла, тремтячим голосом:
— М-маєте рацію...
 Чоловік трохи піднявся, погладив її по спині.
— Ходімо в мій кабінет. Заспокоїшся.
„Так я і зустріла своє кохання.” - Акуратним почерком виведено на сторінках старої хроніки. Але що сторінки, що спільні фотографії не здатні повною мірою передати всі жагучі почуття. Тільки пам'ять.
— Ти скоро повертаєшся додому, Мар'яно. Що плануєш роботи, продовжиш свою справу?
— Н-не зовсім.
— Справді? А що?
— Це зараз звучатиме неймовірно безглуздо, але...
 Усе тремтить. Слова ледь виходять назовні.
— Командире, чи могли б ми об'єднатися?!
 Він дивиться на неї з усмішкою і здивуванням.
— По-перше, я просив просто звертатися на "ти", без цих офіційностей. По-друге, що ти маєш на увазі?
— Я не хочу більше воювати так. Ця громадянська війна — не боротьба за країну чи захист територій, це марне безглуздя. А ми маємо створювати майбутнє за допомогою людяності, а не жорстокості... Ти показав мені, що ми всі однакові. І я хочу створити організацію, яка принесе мир.
— Мар'яно...
 Чоловік кладе руку їй на плече. У його очах промайнула іскра.
— Ти справді донька Галицького. Я б навіть сказав, що твоє бачення набагато благородніше. Особливе, як і ти.
— То що? Ви... Ти зі мною?
— Так. - Відказав Неджима твердо й без сумнівів.
 Створити мир там, де його найбільше потребують. Такою була мета „Зорі.” Спершу — лише підрозділ командира Неджими та їх колишні полонені, котрим Мар'яна запропонувала приєднатися до її плану. Далі — Даниїлові друзі-командири та члени їх підрозділів. Приєднувалися і цивільні. Колишні військові, серед яких був і батько Мар'яни. Людей сто, приблизно.
 Організація потаємно влаштовувала переговори. Кожен використовував свої зв'язки, щоб привернути увагу верхівок. Рятувала й лікувала поранених обох сторін. Медики й воїни мали чимало роботи. Викладала антивоєнні статті на публіку. Тут не обійшлося без політиків, медійних осіб та військових журналістів. Цього могло здатися мало, але малими кроками Мар'яна з Даниїлом наближали свою країну до миру.
 Хоча іноді було доволі складно. Звісно, з'являлися шпигуни. Люди, які вважали, що тільки одна сторона має рацію й заслуговує на перемогу.
— Пані Галицька! - Якимось дуже наляканим голосом закликав її солдат. Вона вийшла з барака і побачила, як один з новобранців затіяв бійку з Богданом. Кремезний чоловік, міг легко здолати зрадника, якби той не підрізав його ножем. Богдан стікав кров'ю.
— Мар'яно... Тут шпигуни... Ми маємо розібратися... Зараз же... - Почувши, як колишній відповідальний за полонених, звертається до своєї подруги, солдат одразу ж відступив. Вистрілив наостанок у повітря й скориставшись моментом побіг.
— Біжи за ним!
— Але ти поранений!
 Дівчина наказала іншому солдату принести аптечку.
— Тримайся, прошу...
 Обробила й перемотала рану.
— Як ти?...
— Нормально. Треба було за ним бігти.
— Я ж не можу залишити тебе в такому стані...
— Благородна...
 Цікаво влаштована доля. Колись саме він забрав її в полон, грубо поставився до її побратимів та особливо до неї, як до доньки революціонера. А тепер вона є його кращою подругою.
— Дякую тобі, Мар'яно...
 Військовий медик сказав Богдану відлежатися деякий час. І як би він не хотів, довелося послухати. Та й все одно, не міг Богдан він нічого робити в такому стані.
 Двері відчинилися.
— Ти не зайнята Мар'яно? - Запитав Даниїл.
— Та не дуже.
— Я просто хотів спитати, як ти почуваєшся?
 Вона протяжно видихнула.
— Ми в глухому куті. Нічого, що виводить нас на шпигунів. Нічого! Те, що сталося з Богданом узагалі жахливо. Я не можу нічому дати раду... - Останні слова звучали особливо відчайдушно.
— Мар'яно...
 Даниїл покрокував за її крісло й обійняв дівчину з заду.
— Ти молодець. Просто на тебе багато звалилося й усьому потрібен час.
— Мені боляче просто чекати, як щось зміниться. Це наші люди...
— Але хіба стане менше жертв, якщо ми діятимемо похапцем?
— Т-твоя правда... - Дівчина відчула, як до серця підкочує втома.
Даниїл нахилився над її вухом, прошепотів:
— Усе буде добре.
 А потім відсторонився, наостанок потріпавши по волоссю.
— Іди приляж.
 Дівчина ледь пересиливши себе, лягла на ліжко. Даниїл накрив її ковдрою.
— Водички може? Поїсти щось?
— Ні, просто побудь зі мною...
— Звісно.
 Він узяв її за руку. Її долоня тремтяче вхопила його пальці. Чомусь поруч з Даниїлом, Мар'яна почувалася неймовірно спокійно. Хай там що відбувається за вікном. Нічого більше не страшно.
 „Зоря” розросталась. З'явилися об'єднання на дальніх прифронтових територіях. Кожен робив, що міг. Це і була та єдність, яку люди досягають в скрутні часи. І подолавши важкий шлях, приходять до миру.
— Ми зробили це! - Зі сльозами на очах викрикує Галицька. Добре, що тепер вона плаче від щастя.
Даниїл повертається, кладе руки їй на плече.
— Мар'яно... Так... Зробили. - Від його усмішки всередині стає тепло.
 Серце пропускає удар. Руки Мар'яни обвиваються навколо Даниїлової шиї, а його власні сильніше стискаються на її плечах.
— Даниїле...
 Вона цілує його. Так раптово й сильно, що в грудях стискається. А чоловічі руки з її плечей переходять до талії. Міцніше притискають і не дають відпустити цю мить. Цю любов... У цьому сірому світі вона завжди є.
 Пізніше країна буде відбудована. Спалені будівлі знову стоятимуть як величні замки. А на ніжній руці Мар'яни сяятиме золота обручка.
 Сторінки перегортаються назад...