Частина Десята: Справа Тисячоліття

Луїш Карвальо пропрацював у поліції тридцять два роки, два з яких провів виконуючи свій обов’язок перед республікою у армії в десантних військах та один у миротворчій місії у складі португальських зелених беретів у Сербії і Боснії під час війни в Югославії. Через три роки, як тільки йому стукне п’ятдесять п’ять він збере зі свого ідеально організованого і охайного кабінету особисті речі та успішно вийде на заслужену пенсію. Все складалося добре, щодня після роботи його чекала смачна вечеря приготована доглянутою і непогано збереженою в свої п’ятдесят дружиною у їхньому приміському затишному домі із невеликим басейном та вірним лабрадором. Карвальо своїми силами збудував цей дім, посадив у саду фігове дерево, сина щоправда не виростив, єдина донька саме закінчувала юридичний факультет у Національному університеті. Два роки тому відійшла у вічнісь його старенька матір залишивши у спадок чималу хату в селі та чотири рясно засаджені горіховими деревами гектари землі, тож незабаром новоспечений пенсіонер займеться вирощенням і продажем горіхів. Сім євро за кілограм принесе йому річний чистий прибуток у приблизно п’ятдесят тисяч, що у сумі із хорошими пенсійними забезпечать безтурботну старість. Такий план для нього накреслила кохана Патрісія, кокетливо обводячи кружечок олівцем у пухкеньких пальчиках із бездоганним манікюром навколо профіту.

Та незважаючи на цю заслужену гармонічну ідилію, було щось, що заважало капітану мирно спати теплими портгальськими ночами. Він   майже щоночі підводився з ліжка і виходив із цигаркою у сад, довго там ходив по периметру і щось зосереджено роздумував. Дружина все списувала на кризу середнього віку - пройде, добре, що він вірний їй і завжди вдома після роботи. Що ж, можливо і криза, але цей підступний внутрійшній черв’як чи то сумління, чи то власного еґо ціле життя роз’їдав його зсередини. У Карвальо було загострене почуття справедливості і нестримне бажання внести особистий внесок у зміну цього світу на краще. Керований цим почуттям він ще тринадцять років тому поїхав добровольцев у складі португальського корпусу миротворчої місії ООН у боснійську Кукавицю, де португальці мали за завдання забезпечити двостороннє пересування як боснійців і албанців, так і звичайних невоєнних сербів. Вони власноруч розчищали, прибирали бомбовані та обстріляні школи, фабрики, аби пожовані війною біженці могли безпечно відпочити у хоч якомусь приміщенні в умовах суворої зими. Ще тоді пронизливий черв’як сумління тривожив усе його єство і не давав спати. Сотні знедолених мусульман розказували про пережиті від рук сербських військ жахіття, від яких волосся ставало дибки і кров холола у жилах. Йому довелося бачити безруких дітей, які дивом втекли від сербської закинутої у хату гранати, що розірвала їх батьків. Найбільше врізався у пам’ять збожеволілий дідусь, якого бандитські війська сербського мафіозного лідера Аркана змусили з’їсти печінку власного онука.  Карвальо просто не міг зрозуміти, як можна було при повному озброєнні і воєнних можливостях його корпусу сидіти тут і роздавати печиво, в той час, як у сусідніх селах, куди лише рукою подати, відбувались звірячі свавілля і масова різанина. Одного разу, до них прибіг чоловік із розташованого неподалік мусульманського села і крізь сльози розказував що щойно туди зайшли банди. Карвальо не витримав, набрав повний рюкзак боєприпасів, вдягнувшись у цивільне непомітно визлизнув із ООНівської бази і направився до того села. Зайшов у крайню хату і побачив перелякану сім’ю із трьома дітьми, що поставали на коліна і заголосили, щоб він їх не вбивав. Карвальо заспокоїв людей і жестом наказав заховатися, а сам залишився чекати на бандитів. Їх прийшло двоє. Перше вони розбили вікно і закинули всередину гранату. Карвальо не розгубився, швидко підійняв її з підлоги і викинув у те ж вікно. Пригнувшись вибіг з хати і розстріляв сербів. Далі покликав  ту сім’ю і разом вони попрямували до табору.  Напівдорозі вказав їм на табір і приклав пальця до губ, щоб нікому не розказували, а сам пішов іншою дорогою. Слава про його вчинок швидко розповзлася поміж боснійців, тож йому почали передавати повідомлення про нові напади і він нишком все частіше відлучався з бази. Одного разу колеги помітили його відсутність, проте добре придумана історія про молоду ненаситну в ліжку жінку із сусіднього села викликало схвалення і бажання колег приєднатися до його нічних походів, тож довелося діяти ще обережніше. За час миротворної місії йому вдалося знешкодити кілька десятків бандитів і врятувати чимало людей.

14 вересня 1996 року,  коли місія почала згортатися, керівник боснійського протистояння Фатьйон Баліу секретно вручив Карвалю відзнаку у вигляді золотого орла і грошову винагороду, проте португалець грошей не взяв.

Спогад про цю подяку завжди приємно грів його душу, але не настільки, аби повністю задовільнити її спрагу до справедливості та величних звершень. Він собі звичайно думав, що мусить закінчити свою кар’єру розкриттям якоїсь гучної справи, якимось потужним ударом по логові зла. Карвальо не уявляв собі, що саме за справа це має бути, але точно знав, що слушний момент от-от настане і він покаже, що є ще порох у порохівницях.

- Сьогодні, як не дивно він зміг спокійно заснути, та посеред ночі задзвонив мобільний.

Капітан Карвальо, у нас надзвичайна ситуація.

- Що таке, сержанте, докладуй.

- У наш відділок щойно прибігла дівчина, що стала свідком убивства на Амадорі.

- Як це сталося? При яких обставинах? - капітан вже встиг зірватися з ліжка і почав на ходу одягатися.

- Каже, що відбулось на циганському весіллі і вбили наречену, бо вона не була незаймана. У дівчини шоковий стан, вона іноземка, важко щось конкретніше зрозуміти…

- “Справа тисячоліття!” - адреналін, як колись у Боснії, заволодів його тілом.

- Не можна втрачати ні хвилини! Негайно беріть броньовані буси і виїжайте нарядом при повній бойовій готовності на Амадору. Свідка беріть із собою, щоб точно показала місце, нехай вдягне балаклаву і під час операції не покидає буса аби її ніхто не впізнав.