Частина П'ята: Вижити

Всю ніч ішов Дзьодзьо лісом на Північ. Падав рясний сніг замітаючи за ним сліди. Хлопець спочатку біг з годину, шкутильгаючи, тоді швидко йшов, а як знову відчував сили, переходив на біг. Чим глибше він заходив у ліс, тим тихіше ставало все навкруги, під ногами порипував м’який сніг і лиш де-не-де чувся хрускіт тоненької гілочки, що не витримавши на собі важкого снігу, зірвалася і тихо розсікла морозне повітря допоки приземлилась.  Дзьодзьо вдихав повітря свободи на повні груди і ні на хвилину не сумнівався у своєму порятунку. Надранок вийшов з лісу на людські городи, що впали у зимову сплячку і віддалися у повну владу нових тимчасових господарів - чорних ворон. Ті вже прокинулися і зловіщо каркали, перебираючися по кущах у пошуках солодкої горобини. Дзьодзьо і собі підкріпився сухарем із кишені, подумки подякувавши своїй завбачливості, запив снігом, розтопивши його у долонях і попрямував побитим автомобілями замерзлим шляхом на Північний Схід.

Головне не зупинятися, не втрачати час. Адже чим швидче він добереться до Києва, тим раніше закінчиться будь-який ризик бути впійманим. “А що, якщо і там…” - мимоволі прослизнула підступна думка. Дьодзьо трохи не впав у розпач від своєї безвиході. Також вже не сила було терпіти ниючу біль у підвернутій гомілці. Всю дорогу він  раз у раз розтирав її снігом аж до німіння і трохи відпускало, але зараз, як зупинився перекусити, невтомна нічна пробіжка давалася взнаки і ще й в голову почали лізти дурні думки. Тим часом почало світати. Хлопець трохи пожвавився від пейзажу. Стався ефект дежавю - десь він вже бачив такий зимовий світанок і тоді, як і тепер його супроводжувало збудження і, водночас, тривога, невпевненість у завтрашньому, а щоб бути  точнішим, навіть сьогоднішньому дні. І згадався йому той ранок, коли, він, ще малим хлоп’ям йшов по штреці аби вкрасти яйця у Подорожників. “Найголовніше – це віра, уміння довіряти людям. Весь світ, всі діла його побудовані на довірі.” -наче почув він грізний Подорожників голос. Так! Потрібно вірити, довіряти. Дядько Качана мені обов’язково допоможе, такі люди слів просто так на вітер не кидають.

Хлопець відганяв від себе спокусу забратися і пошукати в дачних хатинках якоїсь їжі і продовжував вперто крокувати, не зважаючи уваги на голод, втому і гомілку. Подумав про Оксану. Цікаво, як вона поживає зараз у Португалії. Стара Сяня час від часу передавала йому в колонію посилки. Сама приїхати відвідати не могла, бо після судів і Оксаниного від’їзду геть заслабла, ледве човгала ногами. Ще по господарству поралася, а от щоб в таку далечінь до Дзьодзя із Західної України їхати… Вона написала йому декілька листів, з них він і дізнався, що Оксана з кінцями поїхала в Португалію. Не раз він себе запитував чи жалів, що взяв злочин на себе і щоразу впевнювався, що абсолютно ні. Його сумління ніколи б не дозволило відправити замість себе до жахів колонії милу Оксану. Ця світла дівчина створена не для криміналу чи в’язниці. Вона створена для любові. Саме так, її ніжний стан, кирпатий смішний ніс густо всипаний ластовинням і великі, повні добра, зефірно-сірі очі, тонкі пальчики, круглі колінка, м’яке коротке волосся, ріденькі білі зубки, тонкі солодкі уста - абсолютно все створене для того аби бути коханим, цілованим і пещеним. І не абиким, а саме ним - Дзьодзем! Так постановив - він все зробить аби добратися до офісу пана Степана і використати даний долею шанс на всі 100! Стане достойною людиною, чоловіком з великої букви і тоді знайде Оксану і зробить її своєю на все життя!

Так думав поки йшов попри трасу, відгороджений від видимості водіїв авто, що мчали на Київ, засніженими розлогими кущами. Сухарі в кишені закінчилися. Дзьодзьо все частіше сідав прямо в сніг, аби перевести дух. Інколи виходив обабіч дороги, коли кущі рідчали або ставало несила провалювати щоразу черевиком  до коліна високий сніг на полі. Зустрічав місцевих селян, котрі кидали йому  тутешнє “Бог помочь” і поспішали по своїх справах. Коли знову почало сутеніти, він з останніх сил проходив позначки “Саливінки”, “Гребінки”, “Пінчуки”, “Ксавирівка”, “Пшеничне”.

“Все, більше не можу. Потрібно зупиняти автомобілі і проситися, щоб довезли до Києва, інакше замерзну тут на дорозі.”

Почав махати рукою проїжаючим повз автомобілям. Безуспішно. Деякі блимали фарами і далі собі їхали, інші могли посигналити і проїхати повз, або ж взагалі не звернути на подорожнього жодної уваги і байдуже летіти на повній швидкості по замерзлій дорозі.

-“Ну хтось же таки має зупинитися! Не може бути так, аби взазалі ніхто не зупинився! Хтось таки має!”

Дзьодзьо вже ледь тримався на ногах, коли одна запорошена Таврія скрипнула колесами, зупинилася на узбіччі і терпеливо почекала на нього.  Хлопець поспіхом підійшов, відкрив передні дверцята.  Зсередини на нього осудливо-оцінююче дивився старший дебелий дядько в   розстібнутому на випинаючому пузі хутряному кожусі із потемнілим загартованим вітром обличчям.

- Добрий вечір! Дядьку, підвезіть до Києва. В родичів засидівся, остайню маршрутку пропустив.

- Еее хлопче, думаєш тобі якийсь дурак повірить? Ти себе в дзеркало бачив? Весь в лахміттях і лиця на тобі немає. Такого біженця ніхто не підбере, або кажи правду, або я поїхав.

- Змилосердіться, дядьку, бо замерзну в полі. Ви єдиний, хто мені зупинився.

- Так правду кажи!

- Втікаю я! Біжу світ за очі, але вибачте, не можу вам сказати куди і від кого. Одне лише можу сказати- можете бути спокійні, бо нікого не вбивав і нічого не вкрав. Такі склалися життєві обставини, що мушу добиратися сам до Києва.

- І не соромно тобі, хлопче? Я ж не засуджу, але будь мужиком. Якби всі ось так повтікали, то хто би служив? Яка армія в нашій країні буде? Або признавайся чесно, або я собі поїхав.