Час минав, мов сипався пісок із зімкненого кулака на пляжі Атлантичного океану. За шість місяців завершилася Оксанина гостьова шенгенська віза і в повітрі повисла невизначеність і безнадія. Оксана не знала, що робити далі. Спроби потрапити до коледжу з туристичною візою закінчувались невдачами, потрібно було шукати роботу. Щоправда вона не опускала рук: щодня сама тренувалась у парку по декілька годин і щовечора ходила на безкоштовні курси португальської мови для іноземців. Сьогодні Діоґо чекав на неї на виході з парку.
- Привіт! Як справи?
- Привіт! Добре.
- Пішли на каву, ти ж іще не їла?
“ А чом би й ні,- подумала дівчина, - І так нічого втрачати.”
- Гаразд.
Оксана здивувалась коли дверцята його машини автоматично злетіли вверх відкриваючись, як у фантастичному фільмі, проте виду не подала.
- Ти вже каталася на Макларен?
Дівчина заперечно кивнула головою.
Він по-джентельменськи залишив її за столиком на терасі, завбачливо запитавши чого вона бажає, і за 5 хвилин повернувся із тацею, на якій блищали 2 біленькі чашечки з есспрессо та паштел-де-ната, традиційне португальське тістечко.
Далі він запитав її чи давно вона в Поргугалії, з ким живе, чим займається і чи має хлопця. На відповідь, що ні, Діоґо дуже здивувався:
- Така красуня і без хлопця, не добре!
Оксана стало смішно : невже цей коротун підбиває клинці до неї?
- Під її будинком Діоґо сказав, що сьогодні ввечері заїде і вже поговорять про справу.
- Дай мені свій номер телефону.
- На жаль, у мене немає мобільного.
- Він відкрив “бардачок”, витягнув звідти 3 різні телефони.
- Який тобі подобається?
- Цей, - вказала на зелений.
Діоґо набрав свій номер на її новому телефоні і записав себе як “босс”.
- Будем разом працювати, тепер я твій начальник, - посміхнувся. - До вечора!
- Бувай.
По обіді Оксана з мамою та Фернандо навідались до спортивного коледжу при футбольному клубі їхнього міста. Немолодий директор вже зовсім лисий, проте у прекрасній фізичній формі одразу показав червоне світло Оксаниним сподіванням продовжити спортивну кар’єру.
- Ви розумієте, вона не португалка. Навіть не громадянка іншої країни- члена Евросоюзу. Тобто законодавством для такого виду іноземців ні стипендії, ані безкоштовного навчання з державним фінансуванням не передбачено, - розвів руками.
- Мамо, нехай Фернандо йому скаже, що в мене дуже хороші нормативи. Я йому принесу всі медалі, що привезла із собою. Та нехай дозволить зайти на стадіон і я покажу на що здатна!
Та директор, лиш нервово переминався з ноги на ногу і заперечно хитав головою, мовляв: “Нічим не можу допомогти”. Навчання коштувало півтора тисячі євро на місяць. У матері засльозились очі: “У мене зарплатня менша.”
До дому їхали мовчки. Кожен думав про своє. Фернандо про доньку Беатріж, яку мав забрати сьогодні у колишньої жінки, Ванесса Іванівна про можливі інші варіанти легалізувати Оксанин статус у Португалії і про свою сьогоднішню післяобідню зміну на роботі, а Оксана просто закрила очі, бо була безсила про що-небуть думати. Всередині було неприємно холодно і порожньо.
Коли дівчина залишилась сама вдома, пішла на кухню, взяла ножа і направилася до ванної кімнати. Поки вода ніжно шипіла-пінилася з-під крана, вона зацікавлено оглядала, як блищало сталеве лезо. “Зараз це дурне непорозуміння під назвою “нікчемне існування Почекайло Оксани” завершиться.” - сказала подумки.
Лягла у ванну. Зробила пробний заруб на руці. Одразу запекло і потекла цівка крові.
- “Що я роблю?” - запитала сама себе.
“Те, що потрібно.” - відповів чужий внутрішній голос.
Оксана затримала подих, занесла ніж над зап’ястям і, замруживши очі, відвернула голову. Дівчина вже готова була нанести собі по руці удар, як раптом на всю квартиру задзвонив примітивною мелодією Діоґовий мобільний.
Вона геть забула про коротуна з парку і їхню сьогоднішню домовленність. “Відповім - вирішила. І так не багато залишилось втрачати.” Вийшла із ванни і не витираючись почовгала на звук до коридору залишаючи за собою мокрі сліди.
- Привіт, Оксано! - прозвучало бадьоро в телефоні. - Як почуваєшся?
- Привіт, Діоґо. Почуваюся прекрасно, як ніколи! - збрехала з іронією.
- От і чудово! Я під твоїм домом. Спускайся.
- 5 хвилин.
ОК!
Спустила воду, витерлася і наклеїла на поранену руку лейкопластир; вдягнула джинси і на голе тіло худі; накинула каптур і швидко збігла вниз. Діоґової біленької макларен не було надворі. Натомість у кількох метрах від неї блимнув фарами відкритий чорний кабріолет БМВ.
“Скільки ж у нього цих машин?” - подумала.
Відкрила дверцята, сіла. Діоґо зняв з неї каптур, провів рукою по вологому від купелі волоссю.
- Мокре! - засміявся. Мокре і біляве.
Оксана підійняла здивовано брови. Схоже на те, що він і сравді її клеїть. Дівчина спробувала уявити, що б сказали дівчата з атлетики в Україні, якби вона їм прислала знимку із Діоґо і написала б, що цей маленький зовсім некрасивий смаглявець її хлопець.
На диво, Діоґо в той вечір все говорив по ділу. Вони заїхали у невеликий бар на окраїні міста, куди старші чоловіки, як правило, приходили попити пива та пограти в снукер та дартс. Діоґо кивнув бармену, як старому знайомому:
-2 еспрессо, друже!
Підійшов до столика у самому куті приміщення, де із бокалом віскі сидів зовсім сивий чоловік. Обійнявся з ним.
- Ось, Оксано, це “батько”. Він мій “батько”, а тепер, буде батьком й тобі. Це та дівчина, про яку я тобі розказував. Наш план “Б”, - вказав на Оксану.