Частина Перша: Стара Сіль

Молода компанія розтягнулася на всю ширину сільської побитої дороги. Нагріта за день земля, повільно накидила на себе надвечірнє покривало і видихала у повітря дурманний аромат налитої соком трави, сухого накошеного сіна та свіжих цілющих вод. Іван Вовк рвав дідів аккордеон, а той видавав мелодійний стогін ген аж в небо і розливався барвистими акордами поверх річки Бистриці, сосново-модринового лісу і віддавав ехом по штреці збудованої ще за Австро-Угорської імперії. Близнючки Віра та Надя (церковні хористки до слова) дзвінким кришталевим голосом співали “Ніч така місячна”, а Дзьодзьо своїм поганим майже баритоном псував цей квартет, але гуртом все ж веселіше.  Напівдорозі до клубу компанія розбила стоянку на просторій зеленій галявині попри річку, що вже впала в прохолодні обійми сутінків. Допоки Іван розливав у пластикові стаканчики по вінця магазинну горілку дівчата вийшли на вузенький місточок який старосільчани  звели над Бистрицею прямо перед лісом із старанно вишліфованих біленьких балок. Дівчата запищали, бо Дзьодзьо став на край моста і почав дражнитись розгойдуючи його. 

- Цитьте, бо зараз хто з селян прийде і скаже, що ми міст ламаємо. Віра, Надя - давайте вип’ємо за ваші іменини,- сказав Вовк протятуючи дівчатам повні горілки стакани. - Ось вам гостинець! - поставив на траву плитку шоколаду.

- Скільки вам нині стукнуло?- запитав Дзьодзьо випивши залпом  всю горілку із свого стаканчика. 

- 16

- Тепер можете нести кримінальну відповідальність, - сказав Дзьодзьо наповнюючи стаканчики по другому колу, цього разу до половини.

- Взагалі-то,  кримінальна відповідальність настає ще з 14 років. 

- Давайте вип’єм тоді за кримінальну відповідальність - щоб вона ніколи не наступала у нашому житті!- підвів стаканчик Вовк.

- Ні, третій мусить бути за любов! - не погодився Дьодзьо.

- Ну, кожному своє - перехилив чарчину Вовк. Закуска була скупа- яблука та шоколадка.

Сьогодні Дьодзьо був у піднесеному настрої. Направду день почався паскудно - батбко з самого ранку “піймав білочку” і п’яний бігав за матір’ю з сокирою по їхньому захаращеному подвір’ї. Хлопцеві довелось скрутити старого і зачити в стодолі до самого вечора аж поки той проспався і заскавулів, що хоче води. 

А надвечір, як він приймав худобу з пасовиська відрами з пійлом, хлопець побачив, що  цього разу черга пасти корів була Подорожників, бо позаду товару діловито розмахуючи палкою йшла Оксана, Подорожникова внучка із міста.

- Дай Боже щастя!

- Дай Боже й тобі!

- Ти коли приїхала?

- Вчора ввечері.

- Ти все ростеш і ростеш, вже й мене перегнала!

- Заздри мовчки, - відказала і попрямувала далі.

- В клуб нині підеш?

Проте дівчина гордо задерла голову і нічого не відповіла.

Дзьодзьо і Оксана були друзями ще з малечі. Матір привозила її щороку на ціле літо в Стару Сіль, а Дзьодзьо як був із неблагополучної сім’ї завжди зашмарканий тинявся попід хати, де яблуко зірве, де люди нагодують. Оксанина баба дуже жаліла хлопця, завжди пригощала пиріжками, брала до себе ночувати і його і матір, коли старий Мазур напивався і простягав кулаки до дружини і маленького сина. А з часом і Дзьодзева матір почала пити, правда не так безбожно, як Іван. І хлопець якось звик бути самим по собі, ніс на собі їх незаможну господарку, підробляв у людей- де город скопає, де на сіно покосить- приносив додому хоч буханку хліба. 

Найбільше на життя хлопця вплинув, мабуть, небіжчик Подорожник, Оксанин дід. Дзьодзеві якраз виповнилося сім років. То була дуже сувора зима – намело купу снігу, діти не ходили до школи, навіть автолавка з продуктами приїжджала до магазину набагато рідше. На сільських людей це дуже не впливало, адже кожен мав свої запаси, люди пекли домашній хліб у широких печах, щільно набивши їх сухими дровами. А от  становище Дзьодзевої сім’ї та зима таки похитнула: горілка у єдиному сільському магазині надзвичайно подорожчала до космічних на ті часи 8 гривень зо пляшку. Його батько почав помалу виносити свою господарку- обміняв на горілку усю птицю з подвіря, почав гострити ножа на порося.

У них закінчилися запаси картоплі і капусти. Дзьодзьо починав свій день без сніданку і лягав без вечері. Одного ранку він не витримав, закутався у стару подрану куртку і пішов по штреці вздовж села. Біля хати Подорожників спустився вниз, підкрався тихесенько до стайні, впевнився, що на подвірї нікого немає (благо пса господарі пустили погуляти), зігнав курку з гнізда і почав напихати кишені яйцями. Нестерпий голод переміг хлопця, він не втримався і тут таки розбив одне яйце і залпом випив.

- А що ти тут робиш, шмаркачу?- наче грім із неба прогримів грубий голос старого Подорожника.

У хлопця похололо всередині. Він шмигнув попід пахву діду і приготувався скочити з порога, але міцна рука колишнього тракториста міцно схопила його за комір.

-  Куди ти так розігнався, ану зачекай хвильку козаче!

-   Діду, відпустіть, їй Богу більше не буду! Простіть!

Дзьодзьо зо страху надзюрив у штани і розплакався.

-  Овва! Негоже козаку в мокрих штанях ходити. Малий, значить слухай так- ти провинився, але я тебе прощаю. Бо то є одним з Божих указів – прости нам провини наші, як і ми прощаємо довжникам нашим. Ти також мусиш навчитися прощати. Але найголовніше в житті не те.

-  А що?- запитав заплаканий Дзьодзьо.

- Найголовніше – це віра, уміння довіряти людям. Весь світ, всі діла його побудовані на довірі. Навіть гроші і ті основані на довір’ю. Розумієш про що я?

Хлопець схлипуючи кивнув.

-   Тепер я тебе протестую на довіру, я зараз піду до хати і швидко вернуся. А вибір за тобою – довіряти мені, а чи втекти.