28.

Івана наздоганяю уже на вулиці. Він якраз сідає у свій джип, а я стаю так, щоб він не мав можливості зачинити двері.

- Відійди! - кидає сердито.

- І не подумаю! - захекано відповідаю. - Ваню, нам треба поговорити. Я не хочу втрачати такого друга, як ти!

- Друга? - помітно кривиться від цього слова.  - Все ж таки лише друг? Чому він, а не я, Аміно? Чим він кращий?

- Я просто його кохаю, - випалюю несподівано навіть для себе самої. 

- Кохаєш? - презирливо перепитує. - Так сильно кохаєш, що готова розтоптати почуття власної сестри? 

- Ваню, це тебе не стосується, - намагаюся говорити спокійно, але нотки злості все одно виходять на поверхню. - З Альбіною я сама розберуся. 

- Ну… успіху тобі! - хмикає друг і не надто ніжно відштовхує мене вбік. З шумом зачиняє двері - і машина їде геть. 

Я ж стою, наче вкопана, ще деякий час слідкуючи за автомобілем, і лише тоді, коли він зник за поворотом, поспішила назад у редакцію. 

Всередині утворилася якась болюча порожнеча, наче частинку чогось важливого вирвали по живому. Тепер у мене не залишилося сумнівів, що Ваня більше не прийде. Ну що ж, це його вибір. І я впевнена, що зараз йому так само боляче, як і мені. 

Ян все ще чекає на мене в залі. Сидить в кріслі і розглядає прискіпливим поглядом, поки я наближаюся. 

Дивно виходить, ще зовсім недавно я почувалась найщасливішою на світі, а зараз хочеться забитись у якийсь куток і розплакатися. 

- Пробач, - Ян підводиться на ноги й міцно пригортає мене до себе. 

- Чому ти вибачаєшся? - шепочу йому в плече. 

- Він був твоїм другом, а я сприяв тому, що тепер ви чужі.

- Ти тут ні до чого, - відриваюся від чоловіка і заглядаю в очі. - Просто Ваня хотів того, що я не могла йому дати. Ось і все.

- Ходімо в мій кабінет. Тобі треба відпочити і заспокоїтися, - ніжне погладжування по моєму волоссі робить свою справу. Біль потроху відпускає, і я дозволяю Яну вести мене в свій кабінет. 

Наче маленьку дівчинку, він кладе мене на м'який диван і навіть пледом вкриває. Лише опинившись у горизонтальному положенні, відчуваю, наскільки сильно втомилася.

- Так краще? - Ян сідає поряд зі мною навшпиньки, і від його прямого й такого ніжного погляду я просто не можу залишатися спокійною. Одразу пригадую, як сказала Вані про свої почуття до Золотова і стало так... тепло. Схоже, я дійсно закохалася і шкодувати про це точно не стану. 

- Набагато, - тихо відповідаю. - Ти впевнений, що мені можна тут бути? А якщо хтось прийде?

- Я скасував усі зустрічі на сьогодні. Не хвилюйся, - Ян занадто ніжно цілує мене в лоба, і я усміхаюся. Схоже, втративши найкращого друга, я здобула щось набагато цінніше. Кохання... 

Навіть не знаю в яку мить просто вимкнулася і заснула. Напевно, втома була занадто сильною, якщо я не відчувала нічого. 

Коли ж прокинулася, одразу побачила Яна. Чоловік зосереджено переглядав щось на своєму комп'ютері і здавався мені справжнім принцом з казок. Не можу назвати себе принцесою, але принц дістався саме мені. 

Відлежуватись довго не стала, тому що попереду чекала робота. Ян помітив моє копирсання і відірвався від справ. 

- Відпочила? - тепло запитав.

- Угум. Довго я проспала? - навіть думати не хотілося, як зараз виглядаю. Пригладивши рукою волосся, відклала плед і розправила одяг.

- Годину всього, - Золотов підвівся на ноги та наблизився до мене. - Маленька, сьогодні мені доведеться поїхати до батька. Ось ключі, чекатиму на тебе вдома.

Я ж настільки розгубилася, що прийняла ключі від квартири. Стиснула їх у руках і спробувала зібрати сонні думки докупи.

- Ти впевнений, що мені можна самій їхати до тебе? - все ж таки запитала. 

- Звісно, - абсолютно спокійно відповів Ян. - У вітальні є ноутбук. Можеш працювати на ньому, а я повернуся якнайшвидше. 

Закріпивши свої слова поцілунком, Золотов мене відпустив і повернувся до справ. Я ж спочатку відправилася в туалет, щоб хоча б трохи привести себе до ладу, а потім зібрала усе необхідне для роботи і поїхала на квартиру до Яна. 

Помешкання зустріло мене тишею і прохолодою. Одразу захотілося, щоб Золотов повернувся якнайшвидше. А ще з'явилася ідея приготувати для нас вечерю. Я не надто сильно люблю стояти біля плити, але, щоб порадувати Яна, була готова спробувати. 

Прихопивши ключі, зачинила квартиру і ліфтом поїхала на перший поверх. В передчутті прекрасного вечора, вийшла на вулицю й не одразу помітила, що за мною хтось спостерігає.  І лише коли почула голос сестри за спиною, всередині щось обірвалося.

- Який сюрприз, сестричко! - голос Альбіни здавався спокійним, але її очі… Вона дивилася на мене так, наче я - найлютіший її ворог. 

Розвернувшись, помітила її автомобіль й оглянула саму сестру, котра, схоже, приїхала до Яна, а зустріла мене. 

- Альбіно, я хотіла тобі розповісти, - роблю крок назустріч, але сестра відступає. Таке враження, наче їй бридко стояти поряд зі мною.