25.

Поцілунки Яна стали занадто солодкими, а руки, що вільно гуляли моїм тілом, викликали табуни мурашок. Я також не пасла задніх і навіть встигла забратися руками під футболку Золотова. Коли відчула тверді кубики під пальчиками, пригадала, як вони виглядають наживо. 

Ян видихнув крізь зуби і перемістився з поцілунками на шию. Зараз нам було абсолютно байдуже, що машина зупинилася на узбіччі дороги і час від часу поряд проїжджають інші автомобілі. 

- Крихітко, у мене зриває дах… - видихає захекано Ян, а у мене ідіотська усмішка на устах. 

- Не лише у тебе, Золотов, - щасливо відповідаю. 

Але далі поцілунків ми так і не йдемо, тому що десь в кишені джинсів у Яна дзвонить телефон і йому доводиться відповісти. Краєм ока помічаю напис на екрані - "БАТЬКО" - й уся інтимність моменту миттєво розвіюється. 

Продовжую сидіти верхи на чоловікові, поки він мовчить і слухає те, що говорить батько. 

- Я зрозумів. Завтра поговоримо, - нарешті відповідає і завершує дзвінок. 

Ян важко видихає і, кинувши телефон на водійське сидіння, знову кладе свої руки мені на талію. - Пробач, маленька. 

- Що сказав батько? - питаю і лише потім розумію, що це не моя справа. Це ж занадто особисті справи. Можливо, Золотов не готовий ділитися ними зі мною. 

- Він готовий піти на операцію, - ледь помітно усміхнувся Ян.

- Це ж чудово. Хіба ні? - здивовано питаю. Золотов не здається мені щасливий. 

- Чудово, маленька, - зітхає. - Але до біса страшно.

Яна можна зрозуміти. Він з останніх сил хапався за можливість врятувати батька і тепер, коли така можливість є, він боїться, адже все одно може його втратити. 

- Напевно, нам краще поїхати додому. Завтра робота і треба відпочити, - намагаюся злізти з колін чоловіка, але він не дає цього зробити. Кілька маніпуляцій з його боку - і сидіння піднімається вгору. Я ж продовжую сидіти верхи на Янові й доволі добре відчуваю його ерекцію. 

- Динамиш мене, крихітко? - тепер його обличчя дуже і дуже близько. Навіть гарячий подих відчувається на щоці. 

- І не думала, Золотов, - усміхаюся і воджу пальчиками по краю його татуювання. - Я не втечу, якщо ти про це.

- Приємно це чути, - мені здається, чи він справді видихає? - Хоча цього разу я уже й сам тебе не відпущу. Досить бігати одне від одного, маленька. 

- Не буду, - впевнено відповідаю, і цього разу Ян дає мені можливість повернутися за кермо. 

Далі їдемо мовчки, хоча Золотов, схоже, не збирається сидіти смирно. Його рука виводить узори у мене на плечі, і це до біса приємно. 

Мені настільки добре, що усі думки про Альбіну відходять кудись на другий план. Я все ж пообіцяла собі поговорити з нею і розповісти усе. Мама має рацію. Ми сестри і повинні підтримувати одна одну. Тільки чи можливо це, якщо обидві закохані в одного чоловіка, я не знаю. 

- Може, краще до мене? - питає Ян, коли машина зупиняється біля воріт мого будинку.

- Ти поспішаєш кудись? - з усмішкою питаю. 

- А сама як думаєш? Поряд з тобою треба запастися залізною витримкою, - абсолютно серйозно заявляє. 

- Яне, у нас все попереду. Чесно, - кладу свою долоню на його щоку і просто тону в блакитних глибинах гарних очей.  - Сьогодні був насичений день і нам обом варто передихнути. 

Золотов мовчки розглядає моє обличчя кілька секунд, а тоді цілує першим. Навіть не знаю, скільки минає часу, але доводиться все ж таки відірватися одне від одного, адже повітря у легенях катастрофічно мало. 

- Біжи, крихітко! Інакше я силою повезу тебе до себе, - хрипло шепоче Ян, і я швидко покидаю салон автомобіля. 

Поки плетусь до будинку, усмішка ніяк не хоче покидати обличчя. Я щаслива - і це факт. Метелики в животі і така легкість всередині, наче крила за спиною виросли. Чомусь саме зараз прийшло розуміння, що Ян не просто так з'явився у моєму житті. Ми наче споріднені душі, наче дві частинки одного цілого. І що б там не сталося далі, я не буду тікати від цих почуттів.

А Альбіна має зрозуміти... От як тільки наберуся сил, усе їй розповім.

Прийнявши душ, вмостилася під ковдру та прикрила очі. Свідомість одразу намалювала картину з нашого єднання у салоні автомобіля. 

Та не встигла я нічого надумати, як на тумбі ожив мій телефон. 

Усмішка сягає небес, коли бачу, хто саме мені телефонує.

- Не розбудив? - хриплий голос Золотова змушує мурашок оживати. 

- Та ні. Я якраз збираюся лягати, - пошепки відповідаю. - Чому телефонуєш? Скучив уже?

- Вгадала, крихітко, - хмикає Ян. - Все-таки варто було забрати тебе до себе. 

- Може, розкажеш мені, які плани на завтра? Я маю на увазі роботу, - швидко додаю.

- Ти зібралася обговорювати зі мною робочі моменти? - фиркає Золотов. - Я то думав, ми з тобою про щось інше поговоримо. Хоча чого я дивуюся? Це ж ти...

- І що це означає? - цікавлюся. - Мені варто ображатися?