23.

- Пробач, - сама не розумію, як це могло статися. 

Ваня стоїть навпроти мене, також ошелешений таким поворотом, і в його очах я більше не бачу того тепла, що було раніше. Виходить, це все? 

- Коли наробиш помилок, не приходь до мене плакатись, - холодно заявляє і так стрімко покидає кімнату, що я і слова сказати не можу.  

Звісно, я переборщила, і знаю це, але його слова... Чому так подіяли на мене? Можливо тому, що в них є частка правди?

Пропустивши сніданок, на кухню спустилася лише в обід. Настрій поганий, і я не знаю як це змінити. Кілька разів з'являлося бажання поїхати за Іваном і вибачитися, але в останню мить я зупиняла себе. 

А може, так краще? Нам потрібна ця передишка, щоб нарешті зрозуміти, що між нами відбувається. Втратити друга не хотілося і я вперто відганяла від себе думки, що дружба наша уже давно втрачена.  

Поївши без особливого апетиту, я одночасно перевіряла пошту на телефоні. На щастя, Ян більше не телефонував, і це тішило. Зараз я просто не розуміла, що мені робити далі. Напевно, дарма я повернулася додому, адже проблеми мої розпочалися у перший же день. 

А може, полетіти в Мілан? Без роботи точно не залишуся і просто забуду усе це, як поганий сон.

Ідея, звісно, хороша, але летіти кудись зовсім не хотілося. Вперше за довгий час я хотіла бути тут. Отже, з проблемами все ж таки доведеться розбиратися.  

З важких роздумів мене вивів сигнал телефону. Прийшло чергове повідомлення, і я навіть не уявляла, від кого воно може бути.  

«Я чекаю на тебе за воротами» 

Я навіть чаєм вдавилася, який пила в цей момент. Повідомлення від Золотова, отже, він зараз поряд. І навіщо приїхав, чорт забирай?!  

Пригадавши, що одягнена як дівчисько, швидко кинулася у свою кімнату. Одягнувши джинсовий комбінезон, волосся зібрала у хвіст і нанесла легкий макіяж. Усе доводилося робити швидко, тому що я боялася, що Золотов може заявитися у будинок.  

Взувши кеди, прихопила рюкзак і кинулася на перший поверх. 

- Доню, ти куди? - уже біля дверей мене зупинила мама. 

- Прогуляюся! - швидко чмокнула її у щоку та покинула будинок. 

Тільки-но відчинила ворота, все ще сподіваючись, що Золотов пожартував, зрозуміла: він був абсолютно серйозним. Ян дійсно тут, стоїть біля свого автомобіля, спершись на нього стегном, і розглядає мене з-під опущених окулярів-авіаторів, котрі пасують йому до божевілля. 

- І що це означає? - наблизилася до нього і стала навпроти. Було дивно це визнавати, але в глибині душі почало розростатись знайоме тепло. Отже, я щаслива побачити цього чоловіка.  

- А де твій захисник? - одразу запитав Ян не надто задоволеним голосом. 

- Ти через нього приїхав? - розуміння накрило так несподівано, що захотілося усміхнутися. На щастя, стрималася. І що це означає? Ян ревнує до Вані і тому примчав сюди з іншого кінця міста?  

- Звісно, ні, - буркнув і, відліпившись від своєї тачки, наблизився до мене. Не встигла я і слова сказати, як Золотов торкнувся своїми губами мого лоба. 

ГУБАМИ, ЧОРТ ЗАБИРАЙ! 

- Ти що робиш? – розгублено вигукнула і сама відстрибнула подалі. Кляті метелики запирхали в животі, тепло досягнуло своєї межі, а обличчя загорілося червоним.  

- Перевіряю, чи немає температури, - задоволено усміхнувся Золотов. Ну, звісно, мої червоні щоки видавали мене з головою. - Все наче в нормі. Готова їхати? 

- Куди? - збентежено питаю.  

- Сюрприз, крихітко, - і знову ця усмішка, від якої мурашки тілом. Мені б зараз розвернутися і повернутись назад у будинок, подалі від цього чоловіка. Та ноги чомусь не хотіли нікуди йти, як і серце, що тягнулося до цього блондина. - Якщо розповім, зникне вся інтрига.  

- Ти дійсно думаєш, що я поїду з тобою? - хмурю брови, щоб хоча б вдати з себе серйозну особу. Я зробила помилку, коли вийшла до нього сюди, а тепер роблю чергову, тому що цікавість занадто велика.  

- Не хочеться визнавати, що я помилився у тобі. Невже відмовиш? - Ян вичікує мою відповідь і здається абсолютно розслабленим. Невже він дійсно так добре мене знає? Це навіть лякає трохи.

Фиркаю собі під ніс, тому що єдине, що проситься на поверхню з мого язика, - це матюки. Швидко сідаю на пасажирське сидіння і намагаюся не дивитися на задоволену усмішку Золотова. 

Він виграв. В черговий раз... 

- Може поясниш, чому це ти прогулюєш роботу? - бурчу невдоволено. Мовчанка між нами дратує, тому вирішую поговорити на нейтральну тему.  - Я, звісно, розумію, що ти великий бос і все таке...

- Не можу працювати, крихітко. Усі думки лише про тебе, - Ян кидає у мій бік швидкий погляд, а я не втримуюся і закочую очі до неба. Можливо, він жартує, а у мене все одно мурашки шкірою. - Коли почув голос того дружка твого, не зміг просто сидіти.

- Ревнуєш, Золотов? - не втрималася від запитання. Дуже хочеться побачити його реакцію на моє запитання.  

- Можливо, крихітко, - відповідає доволі спокійно. - Раніше зі мною такого не було.