17.

Ян

- Ти куди? - ліниво протягнула Альбіна, щойно я підвівся з ліжка та почав одягатися. Дивитися у її бік зовсім не хотілося. Легше не стало, навпаки, всередині з’явилося відчуття, що дарма я сюди заявився. Сам же збирався усе припинити, і на тобі… налажав.

- Додому. Завтра рано вставати, - одягнувши штани, потягнувся за футболкою, тільки Альбіна схопила її раніше й одягнула на себе.  

- А може, залишишся? Продовжимо, - дівчина спокусливо облизала уста та підвелася на ноги. Коли її руки опинилися у мене на грудях, завмер, розуміючи, що не хочу залишатися. 

Альбіна гарна, можна навіть сказати шикарна жінка, але, розглядаючи її великі блакитні очі, ідеальний ніс і накачані губи, я не відчув нічого, окрім холоду. Не те, чого так хотів.

- Ні. Пробач, - легенько відводжу її руки по обидва боки. - Футболку повернеш? 

- Сам забери, - лукаво заявляє.  

Я ж лише фиркаю і, розвернувшись, прямую у коридор з голим торсом. Швидко взуваюся і не встигаю відчинити двері, як Альбіна знову з’являється поряд. Доводиться стримуватись, щоб не відштовхнути її від себе. Чорт! Я ж сам сюди заявився!  

- Отак підеш? - її довгий ніготь повільно опускається по торсу і зупиняється на штанах. Схоже, вона не збирається втрачати свій шанс.  

- Мені байдуже. Футболку залиш собі. 

Хотів сказати «на пам’ять», але не став. Хотілося вірити, що вона і сама все зрозуміє.  

На вулиці було доволі прохолодно і футболка точно не завадила б. Тільки вона залишилася там, на Альбіні, а повертатися до неї я точно не збирався.  

Приїхавши додому, одразу прийняв душ і завалився спати. Дивно, але думок не було. Лише порожнеча всередині, наче Альбіна забрала усі мої сили собі. Та я знав, що вже сьогодні усе зміниться. Я знову побачу Аміну, її темний погляд, але серце вкотре нагадає, що робити помилки - це моє все. 

Наступного ранку мене будить дзвінок телефону. Хоча якщо врахувати, що сонце вже доволі високо, ранок уже давно минув. Зрозумівши, що це Валерія, швидко сідаю і протираю заспані очі. 

- Слухаю! - голос хрипить, і це дратує в першу чергу мене самого. Одразу розумію, що настрій у мене препоганий, отже, сьогодні дістанеться усім. 

- Ти що, спиш? - обурено кричить мій головний редактор.  

- Уже ні, - бурчу. - Що таке? Проблеми? 

- Ні, але… - на мить голос Валерії затихає, і я чую інший, від котрого серце миттєво пришвидшує своє биття. Аміна щось говорить на задньому плані, а я, наче ідіот, намагаюся прислухатись. - Я думала, що ти приїдеш на зйомку.  

- Скоро буду, - коротко відповідаю і завершую розмову. 

Потрібно негайно зібрати себе докупи, інакше буде біда. Я ж великий бос, а не хлопчик з рогаткою! Треба просто зібратися, але спочатку в душ! 

Вже через сорок хвилин я у дорозі. Роздратування тільки наростає, адже місце для зйомок обрали препаршиве. Десь на околиці міста, серед лісу. Одразу пригадую слова Аміни і те,  як вона виступала проти подібних локацій. Дивно, та зараз я був повністю з нею згоден.  

Їхати ґрунтовою дорогою своїм Порше виявилося ще тим задоволенням. Коли ж побачив широку галявину і багато народу, зрозумів, що мені сюди. Опинившись на вулиці, до мене одразу наблизилася Лєра. Оглянула прискіпливим поглядом й усміхнулася. 

- Погано виглядаєш. Не виспався? 

- Вгадала, - буркнув і зачепився поглядом за Аміну, котра вправно займалася своєю роботою. Давала настанови моделі як краще стати, щоб вийшов кадр. Я ж, наче ідіот, повільно розглядав її ноги, обтягнуті тканиною джинсів, білу футболку, через яку було видно ліфчик, і темне волосся, зібране у високий хвіст. Мінімум косметики на обличчі та зосереджений погляд на моделі.  

Вкотре зловив себе на думці, що з сестрою вони абсолютно різні. Коли побачив велику кількість фотокарток у кімнаті Аміни, одразу зрозумів, що вона любить подорожувати. І не лише це, адже ця дівчина доволі різностороння.  

Напевно, саме це так чіпляє мене в ній… 

- Погода псується, - бурчить поряд Лєра і тим самим повертає мене у реальність. Доволі важко відірвати погляд від Аміни, та мені це вдається. Над нами дійсно нависають темні грозові хмари, а вдалині навіть видно блискавку.  

Ще мить - і зривається вітер. Усі починають бігати туди-сюди, збираючи апаратуру. Моделі сідають в мікроавтобус, і той покидає галявину. Я також розумію, що варто забиратися, адже під час зливи дорогу може розмити.  

Тільки от зробити це не виходить, адже Аміна все ще тут. 

- Яне, Аміну забереш! - намагається перекричати шум вітру Лєра й, сівши у свій автомобіль, також їде геть.  

Тепер ми залишаємося уже вдвох. Відчуваю, як на шкіру падають перші краплини і поспішаю до дівчини, котрій, схоже, дощ і вітер зовсім не заважають. Вона стоїть мало не на краю обриву і фотографує спалахи блискавки вдалині. Вітер тріпає її волосся і футболку, але Аміні, схоже, байдуже. 

- Ти чого тут застрягла, ідіотко? - схопив її за руку та розвернув до себе.  

- Зникни, Золотов! - не менш роздратовано кричить і вириває руку. Намагається зробити ще кілька фото, але я знову повторюю свій маневр.