10.

І де був мій здоровий глузд, коли я погоджувалася поїхати разом з Золотовим до нього додому? А що, коли  він  збрехав і їдемо ми не на день народження, а кудись в ліс, де він мене тихенько прикопає? Хоча… знаючи свій характер, швидше за все, прикопаю його я. 

Ян їхав попереду, показуючи мені шлях, а я мотоциклом за ним. Покинувши межі міста, думки про ліс лише підтвердилися, адже навколо були лише дерева та поодинокі автомобілі.  

Коли ж ми в’їхали на територію котеджного містечка, де був навіть шлагбаум та охоронець, я лише підтвердила свої припущення щодо соціального статусу цього сімейства. До речі, їхав Ян доволі стримано і не намагався відірватися. Я завжди трималася за ним і чомусь ловила себе на думці, що він поглядає на мене у дзеркало заднього виду.  

Будинок Золотових виявився справжнім замком. Три поверхи та навіть вежі, шкода лише, що жодна принцеса з них не виглядала. Це місце просто дихало історією, і мені до божевілля хотілося сфотографувати саме будинок.  

Тільки-но ми заїхали на територію і я опинилася на своїх двох, Ян з’явився поряд. Його компанія  все ще дратувала, бентежила та змушувала мене робити необдумані вчинки. Він то хороший, то поганий і це наче кататись на американських гірках. Емоцій багато, але тривають вони недовго.  

- Ходімо. Свято, напевно, в самому розпалі, - Ян кивнув мені на задній двір і першим пішов в обхід будинку. Мені ж довелося тупотіти за ним.  

Золотов мав рацію, адже свято дійсно набирало обертів. Я навіть розгубилася, побачивши справжнього клоуна, кількох персонажів з мультиків і навіть принцесу з довгою світлою косою. Хмикнувши про себе, я одразу ж взялася налаштовувати фотоапарат.  

Тим часом сам Ян наблизився до двох малюків років семи, і дівчинка одразу ж повисла у нього на шиї. Не помітити разючу схожість їх усіх було важко. Усі блондини, та ще й блакитноокі. Окрім них тут було ще, напевно, з десяток дітей, і я одразу зрозуміла, що брат і сестра Яна доволі компанійські.  

- Максе, Машо! Познайомтесь! Це Аміна. Сьогодні вона буде вас фотографувати! - Ян привів малих до мене, і ті з цікавістю оглянули мене з ніг до голови.  

- Привіт! Вітаю вас! - щиро усміхаюся і присідаю навшпиньки, щоб бути з ними майже на одному рівні. - Ви не будете проти, якщо я зроблю кілька фото? Обіцяю, що вам сподобається! 

- Ти дівчина Яна? - з цікавістю запитала Маша, а моя усмішка сіпнулася.  

- Ем… Ні, - відповідаю і на Золотова намагаюся не дивитися. - З чого ти це взяла? 

- Ян ніколи не приводив додому своїх подружок, а мама говорить, що йому час заводити свою сім’ю! - здав старшого брата Максим.  

- Впевнена, що скоро Ян приведе додому свою наречену, але це точно буду не я, - продовжую усміхатися і вже не заздрю тій бідній дівчині, хто б вона не була.  

- Шкода. Ти гарна, - дується Максим, а я вкотре широко усміхаюся. Ці діти - просто диво. Шкода лише, що старший брат зовсім на них не схожий.  

- Дякую, сонечко! - тріпаю малого по світлому волоссі та підводжуся на ноги. 

- Діти, ви чому тут? Усі чекають вас на конкурс! - до нас підходить жінка років сорока, а можливо, і менше. У неї русяве коротке волосся і яскраво-зелені очі. Помічаю її зацікавлений погляд на мені та чекаю реакції. 

- Мамо, познайомся з Аміною. Вона зробить кілька фото для малих, - Ян вносить ясність, і тепер я розумію, хто вона така.  

- Справді? Чудово! - її усмішка привітна й абсолютно не відштовхувальна. - Мене звати Наталя Борисівна, я мама цих бешкетників. 

- Дуже приємно, - відповідаю і трохи випадаю з реальності. Ця родина явно дуже багата, але чомусь по них цього не видно. Як і діти, так і мама - милі та хороші люди.

Поки Наталя Борисівна розмовляє з сином, я беруся за роботу. Все ж таки я тут не для того, щоб на сонці грітися. До речі, в процесі свята я помітила, як на задній двір виїхав чоловік в інвалідному візку. Я одразу зрозуміла хто це по світлому волоссі та блакитному кольору очей.  

Рита говорила, що у Золотова-старшого проблеми зі здоров’ям, тільки я і подумати не могла, що усе настільки серйозно. Чоловік з легкою усмішкою на обличчі спостерігав за тим, як грають його діти, і я розуміла, що він їх сильно любить. До речі, на відміну від своєї молодої дружини, цей чоловік явно був уже немолодий. Років шістдесят так точно.

Сонце сьогодні палило так, наче збиралося перетворити мене на сухар. Футболка промокла від поту й неприємно липла до спини. Пити хотілося дуже сильно, але я трималася, адже свято все-таки, а я не гість.  

- Не хочеш зробити перерву? - коли несподівано поряд з’явився Ян з двома склянками холодного мохіто, я мало не розцілувала його від щастя. Добре, що змогла стриматись.  

- Можна, - швидко взяла у нього напій і зробила кілька ковтків. - Клас! 

- Ось бачиш, - усміхнувся Золотов після того, як я мало не простогнала від задоволення, - не такий я і поганий. Від спраги тебе врятував.  

- Сподіваюся, що ти нічого мені не підмішав, - фиркаю і роблю черговий ковток. Байдуже, що там всередині, адже спрага лякає мене набагато більше.  

- Сподівайся. 

- Мені подобається цей будинок. Напевно, йому не одна сотня років, - сама не знаю, навіщо продовжую розмову з цим чоловіком. Ще зранку ми були готові вбити одне одного, а зараз мило спілкуємось.